Березовський Василь, 10 клас, Красносільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шестопалова Марина Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року – це найстрашніший день у житті українського народу та моєму. Нічого не могло зіпсувати наше життя. Ми всі просто жили, планували кожен день і майбутнє, раділи життю або сумували через якісь негаразди, але, в одну мить наші життя розділилися на до та після. Дуже хотілося б швидше повернутися до того життя, яке було до. І ніколи не хочеться згадувати ті події, які зараз переживають українці.

Того жахливого ранку всі прокинулися у повній невідомості. Телевізійні новини лише додали страху і нерозуміння, що відбувається. Було незрозуміло, що робити далі, як жити, залишатися чи кудись виїжджати.

У колі нашої сім’ї також став цей вибір. Мої батьки одразу сказали, що мені, разом із сестрою, потрібно виїздити з країни. І ось тут почалась нова сторінка в моєму житті: переїзд у невідоме нам, чуже місто, яке хоч і було привітним, але, краще рідної домівки нічого не може бути. Пробувши півроку у чужій країні, ми не витримали і повернулися додому. Як би не було складно і страшно, але наша сім’я разом, тому, в будь-якій неочікуваній ситуації нам буде легше все сприймати, бо ми є один у одного.

Оглядаючись назад, можу сказати тільки одне – це безмежне щастя, що у мене є родина, поряд із якою мені нічого не страшно.

Дуже шкода тих людей, дітей, тварин, які втратили рідні душі, котрі ніколи вже не зможуть зустрітися з ними, поговорити, обійняти, поспівчувати, порадіти. На жаль, ситуація в країні змушує нас по-різному ставитися до тих новин, які ми щодня чуємо або читаємо. За ці роки повномасштабної війни українці розділилися в своїх думках: хтось підтримує цей жах, а хтось – бажає якнайшвидшого його завершення.

Моя особиста думка: всі люди мають жити вільно на своїй землі, ніхто й ніколи не має жодного права на те, щоб забирати чиєсь життя через якісь свої амбіції.

Я вважаю, що ця тисяча днів навчила нас по-іншому ставитися один до одного, до тих подій, які щоденно відбуваються у нашій країні. Тільки від нас залежить, чи будемо ми активними учасниками цих подій, допомагаючи нашим воїнам тим, чим можемо, чи просто спостерігатимемо за усім, що відбувається. Мені здається, що ті люди, котрі щодня живуть у своє задоволення - роблять правильно, бо ніхто не знає, що буде завтра і чи буде воно взагалі. Звісно, велика кількість людей праві в тому, що жити в своє задоволення під час війни – неправильно, але, нам потрібно хоча б іноді відволікатися від правди життя, яка нас щоденно лякає, ще більше вводячи у невідомість, у якій не видно завершення цих подій.

Мир має бути на першому місці у думках людей. Саме заради нашого мирного життя - військові втрачають власне майбутнє, тому, не будьмо егоїстами, котрі думають лише про себе. Ми в змозі, кожен по-своєму, допомагати швидшому наближенню перемоги.

На мою думку, все скоро закінчиться, і, можливо, багатьом із нас буде соромно за свої вчинки та слова. Саме тому ми маємо бути на боці своєї держави та вірити у нашу беззаперечну перемогу над ворогом. Ми – нація незламних духом! Все буде Україна!