Гончаренко Вікторія, 10 клас, Ліцей "Лідер" м. Білгорода-Дністровського

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ротай Віра Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Скільки болю, страху, страждань та жорстокості у цьому короткому, проте суворому слові. Ця кривава подія не оминула без наслідків жодного українця, адже так чи інакше вона стосується кожного з нас. У когось холодна битва за свободу нації забрала брата, сина, чоловіка, у когось не стало вірного побратима та друга, а чиїсь діти стали сиротами назавжди… Ця війна швидко та не шкодуючи нікого, руйнує теперішнє та майбутнє….

Щодо мене?  Моя сім’я теж стала жертвою цього безжалісного конфлікту проти людства.

Був холодний морозний зимовий ранок того доленосного дня, я мала вже прокидатися, як раптом почула голос мами, який лунав із кухні. Я спочатку не розуміла, чого вона така налякана та схвильовано розмовляє по телефону в такий ранній час.

Потім, поклавши слухавку, вона тремтячим голосом, наповненим розпачем, рішуче вимовила: «Війна».

Тоді я зрозуміла, що моє життя вже ніколи не буде таким як раніше. У той момент ми вирішили тікати до бабусі та дідуся в село, подалі від звуків обстрілів. Зібравши всі найнеобхідніші речі,  моя молодша сестричка, наш маленький песик Лакі, мама, тато і я вирушили у дорогу,  дорогу наповнену безвихіддю.

Тоді я вперше вжитті відчула страх за власне життя і за життя  близьких мені людей.

Я дивилася у вікно машини і плакала, сльози  невпинно котилися по моєму обличчю. Вони були до болю гіркими, проте вже нічого не можна було змінити. Я неначе подумки прощалася зі своїм містом, яке я думала вже більше ніколи не побачу. Наш цуцик, який з’явився у нас за чотири дні до цього, дивився на сестру великими жалісними очима. Було видно, що собаці було не просто оговтатись.

Так ми жили у бабусі і дідуся приблизно до травня. І врешті вирішили, що потрібно повертатися додому, адже життя продовжується і його потрібно налагоджувати.

1 липня 2022 року сталася одна з найжахливіших трагедій для нашого регіону. Вночі ці нелюди запустили дві балістичні ракети на мирне містечко Сергіївка, на простих людей, які просто спали…  То був справжній терор, мотиви якого неможливо виправдати чи пробачити.

Тоді, під час того обстрілу, загинули хрещені мого батька. У них залишилася осиротіла донечка, яка просто дивом вижила.

Також не стало й учня нашого ліцею Дмитра, якому на той момент було лише11 років.

Ще одна атака припала на  наше місто відносно нещодавно, приблизно 1,5 місяці тому. Тепер надзвукова ракета влучила в поштове приміщення та його склади.  

На щастя, з людей ніхто не постраждав, бо приліт був уночі, коли вже нікого не було.  

Наш будинок знаходиться буквально за кілометри два звідти. Житло буквально ледве стояло, бо на стіни пішла просто надзвичайної сили ударна хвиля. Ми з сестрою, мамою, татом та нашим вже дорослим песиком сховалися у коридорі, між двома стінами, намагаючись хоч якось врятуватися.  Я добре пам’ятаю свої відчуття у той момент.

Мене всю з голови до ніг трусило з неймовірною силою. Все було як в тумані, адже я вже готувалася до найгіршого.

Мама намагалась заспокоїти мене з сестрою, паралельно промовляючи всі можливі молитви. Страх посилювався все більше і більше. У момент удару моє серце почало калатати як у маленької наляканої пташечки, яку щойно випустили з клітки на волю.  Моментом пізніше, ми зрозуміли, що ми живі, ми разом, ми вціліли.

Настало таке довгоочікуване полегшення, адже Бог нас захистив…

Та попри всі труднощі та випробування наша Україна гордо стоїть, не опускаючи голови перед ворогом. Ми – українці маємо відстоювати нашу неньку, адже молодь – це її майбутнє та шанс на достойне життя з великими  людьми. Я щиро вірю, що перемога неодмінно настане і життя знову набуде яскравих барв, кольорами яких буде розписана наша щаслива, незалежна та нова історія.