Рашисти були в нас у селі. Вони мене не ображали, але викрали мого сина. Уже півтора роки він у полоні. Він колишній АТОвець. Після АТО пішов на роботу. Працював у фермерському господарстві за три кілометри від нас. Хтось із села його здав: сказав, де він жив. Окупанти приїхали і питали, де заховані медалі та документи. А потім викрали сина. Згодом ми дізнались, що він у Росії в полоні. 

Моя дочка одна жила у Михайлівці, їй там розбили хату і дітей допитували. Але вони втікли. Ми подали всі документи, і сина знайшли в Росії. Уже півтора року його немає. Знаємо тільки, що живий, а от коли поміняють його?.. А взагалі, рашисти в нас були, але нас не ображали. Їхній начальник контролював солдатів. Ми по селу ходили вільно. Якби мого сина не викрали… 

Живу тут сама. Пенсії в мене ще немає, мені тільки 58. Живу тільки за рахунок однієї корови. Допомоги як такої немає, але якось тримаюся. 

Ми виживали як могли. У когось були кури, яйця, молоко. Не було навіть хліба. У нас одна дорога була: Херсон – Берислав, і дехто їздив через блокпости. Щось купували, потім на дому продавали. У кого були гроші, той купував хліб, а в кого не було – так обходилися. Ми одне одному допомагали з сусідами.

Нас звільнили 4 жовтня, тоді вже зайшли наші. Це така радість була! Нам стало спокійніше. Хоча «Шахеди» пролітають щодня - чутно, як через село летять. Жахаюся, боюсь. Усе ж може бути: летить, упав – і все. Молимося Богові. Я тільки про одне молю: щоб швидше закінчилася війна і обміняли полонених, щоб мені сина повернули додому і щоб мир був на землі. Мені жаль тих хлопців, які воюють. У мене двоє братів воюють - за них також душа і серце болять.