Головенець Світлана, вчитель, Любомльський ліцей №3 Любомльської міської ради Ковельського району Волинської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я завжди тішилася тим , що те, що чула про війну від бабці та  від хлопців-афганців,  ніколи не трапиться зі мною, бо я  живу у час високих технологій, коли війна може бути десь-інде, але не в нас в Україні. І на початку лютого 22 року я переконувала подругу, що війна між  високорозвиненими державами не можлива.

20 лютого я онлайн підбирала готель у Кракові, збираючись навідати сина, який вже 10 років живе там.  

Ніч 22 лютого  пам’ятаю, як сьогодні, похвилинно — вона закарбувалася в серці назавжди: спочатку йшли повідомлення про Харківське летовище, потім Гостомель, ще трохи — Буча, Ірпінь Макарів, Київ. Не вірю очам, шукаю виправдання, пояснення, здоровий глузд — марно.

Моя рідня там, розкидана сім’ями  якраз в епіцентрі, там , де найгарячіше. Ніхто не спить, прикипіли до всього, що несе інформацію — невже ж таки сталося.

Усі стежать за новинами , ніхто ще не може сприйняти думку про  те, що почалася війна. Ми всі ще сподіваємося, що це якийсь злий жарт… Усе-таки не жарт: біда і жах, об’єднавшись , вже накрили Київ, Бучу, Ірпінь… Уже немає « Мрії», немає сотень будинків, тисяч людських життів.  

Ранковий дзвінок у Бучу  трохи заспокоїв — вони живі, заховалися, дай Бог, минеться. Сказати про розгубленість — нічого не сказати: що, як, куди...

Благання сина, їхати до нього в Польщу, відразу були відкинуті: занадто багато ниточок тримали  нас тут.   

Я досі не вірю тому, що відбувається. Їду із рідними на станцію - там прибувають перші потяги із біженцями. У вагонах більше людей, ніж може вміститися: усі втомлені  та розгублені. Хтось так і їде в халаті і капцях...серед зими... Без валізи, без документів , без почуттів, і  вже без серця. Те серце лишилось далеко, на руїнах будинків, на дорозі життя.

Не забуду ніколи поглядів, які так голосно мовчали: кожен про своє і про спільне горе. Ніхто не радів, що  війна вже далеко звідси, не вибухають будинки, не чути сирен.

Ділилися останнім, тримали на руках чужих дітей, знімали улюблений светр, щоб віддати тим, хто без куртки, просто обіймали незнайомців, щоб розрадити. Жінка в халаті бере пиріжок із чаєм і пропонує нам за це 100 гривень: « Беріть, це не вам, а тим, хто їде за нами…» 

ЇЇ слова довго крутяться в моїй голові... Я ловлю себе на думці, що нашу націю не змінити, не перемогти : людина тікає від лиха і в той же час думає про інших.

Справді, потягів прибувало багато: тисячі життів перетікали із одного виміру в інший. Кожен віз із собою в безвість величезний біль. 

Наступний дзвінок в Бучу пролунав гудками, і іншого дня також, потім і гудків не стало. Що з моїми киянами? Тиша і невідомість довгих 3 тижні. Стривожений дзвінок з Польщі: “Матусю, тебе шукають волонтери, наші кияни в них”,  — тепер вже можна дати волю емоціям, які душать мене від початку цього жахіття.   

...Жадібні обійми при зустрічі, сльози — і знову жахіття від почутого про те, як їх ставили до стіни на розстріл, як тікали по мінах, несучи за пазухою котиків…

Не можу забути обличчя  жінки, яка  добиралася до Франкфурта . ЇЇ село Макарів першим зустріло ворога, першим було нещадно розстріляне танками, просто наосліп, без жодної мети. Вона розповідала,  як тікали по  відірваних руках і ногах сусідів, як худоба в полі спочатку підривалась на мінах, а потім довго конала в стражданнях. Колись, після війни , буде написано тисячі томів про страждання  країни, яка ніколи нікому не бажала зла, про людей , яким під силу будь-яка ноша , про тих , у чиїх жилах тече особлива кров, і ,зрештою, про тих, хто ніколи не стояв  на колінах.

Не стояв, не стоїть, не стоятиме!