Коли почалися активні воєнні дії, Антоніна Анатоліївна, як і в мирний час, допомагала одиноким пенсіонерам, не могла їх залишити. Щодня доводилося ходити до людей похилого віку під обстрілами, бо не працювали магазини, а багато хто сидів без хліба. Вона із сумом зазначає, що після пережитого болю, страху й розчарувань життя стало якимсь порожнім і невеселим.

Так сталося, що я виїхала в п’ятницю до батьків, а з п’ятниці на суботу в нас був обстріл. Мій син телефонує мені о пів на десяту вечора чи о десятій, уже не пам’ятаю. Грубо кажучи, пізно (він був саме на Заводській) і каже: «Мамо, Заводської немає». Потім почали телефонувати знайомі: «Де ти знаходишся? Обстріляли? Ти жива? Здорова?»

У суботу я поїхала в Мар’їнку, ще були автобуси. Приїхала й дивлюся: будинки стоять. Подумала, що, коли вночі почався обстріл і все це місиво, це був жах у людських очах. Але потім я зрозуміла й оцінила, що таке прильоти й обстріли, коли сама дізналася. Зрозуміла: коли страх, тоді, звичайно, відбувається перебільшення.

Я дивлюся: там дірки в будинках, там шифер побитий, скло. Я хотіла в обід виїхати назад, але вже автобуси не ходили, тиждень перебувала тут. Ми ночували в сусідки. З нами в підвалі перебував і ветеран війни з Волновахи, але наступного дня ми його відправили. Ще автобуси ходили на Донецьк, і він через Донецьк поїхав додому. Це було 12 липня.

Ми стояли на зупинці й чули шум від снарядів, що пролітали. Страх якийсь був, але ми не розуміли, просто боялися. Але нічого не падало і не розривалося.

Мій будинок не дуже постраждав, постраждали кухня й сарайчик. Я це все відчула, тому що залишилися мої самотні пенсіонери. Вони були переважно без дітей, багато фізично не могли кудись зірватися й поїхати. Тому я щодня до них ходила. За графіком я не ходжу до всіх щодня, але доводилося, тому що всі магазини були закриті, хліба не було.

Наша православна церква надала допомогу в тому, що стали привозити хліб. І ось я бігала, щоб подивитися, чи цілі, чи живі. Усі були в депресивному стані, потребували спілкування, тому що Мар’їнка практично порожня була. Бувало, прийдеш, у центрі стаєш, а на всі чотири сторони в полі зору жодної людини немає. Це жахливо було! А це районний центр. Раніше приїжджали люди, працювали, рух великий був – і раптом ця порожнеча.

І коли через місяць, може півтора, у нас в центрі почав працювати магазин «Діана», і на робочі місця повернулися продавці, це радість була, як ніби рідну людину зустрінеш. Хоча вони були просто продавці, сторонні люди. Не передати це відчуття, ніби якесь життя з’являється в місті. Тому що півтора місяці не було світла, а води, по-моєму, дев’ять місяців.

Були багаття, приготування їжі... Я можу розповідати вічність, багато вже стало буденністю. Бувало, приходиш до людей, а в них побиті вікна – починаєш забивати це все. Бували влучання до однієї і тієї ж людини. Приходиш – немає вікон, давай забивати. Теж їсти як приготувати? Хто на багатті, хто в духовці електричній. Загалом, пристосовувалися, як могли.

Мені здається, ми не живемо, якщо чесно. Це навіть не особисто моя думка, а думка всіх людей. Ми просто не живемо, ми ніби знаходимося в ув’язненні. Уже не те життя, хоча начебто і рух, приїхали різні організації, але зараз життя якесь порожнє й невеселе.

Просто люди, які не пережили те, що пережили ми, ніколи не зможуть зрозуміти цей біль, цей страх, цю зневіра. Я виїжджаю іноді в інші області й розумію, що я стала замкнутою, не йду на спілкування, і на мене якось дивно дивляться – і таке враження, ніби я десь у лісі живу. Це наслідки війни.

А що говорити про літніх і немічних людей, яких діти на нещастя залишили, це не їх вина. У когось грубка зламалася, і він не може полагодити, у когось лічильник заклинило, а людині 80 років. Виникають різні побутові питання. Коли в нас був хоча б газ, то було набагато простіше.