Артамонова Вероніка, Андріївський ліцей №1 Донецької селищної ради, 10-Б клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Бутко Олена Сергіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Тисяча днів війни. Мені лише 16, але здається, що за цей час я виросла на кілька років вперед. Життя в Андріївці вже давно перестало бути таким, як раніше. Мені часто кажуть: "Чому ти ще тут? Чому не виїхала?" Але я не можу покинути свій дім. Україна — це не просто місце на карті, це моя родина, мої друзі, моє дитинство. Тут усе, що я люблю, і навіть попри війну, я залишися тут до останнього.

Моя мама з татом завжди говорили, що в складні часи ми повинні бути разом. Вони не хочуть їхати, і я не хочу її залишати.

Як я можу поїхати, коли вони тут? Як можу залишити свою бабусю, яка ледве ходить? Я бачу, як наші сусіди допомагають одне одному, як ми тримаємося разом, і відчуваю, що я тут буду, щоб теж зробити свій внесок в перемогу. І хоча мені часто буває страшно, я не можу уявити себе десь далеко від рідного дому.

Багато з моїх друзів виїхали, але в нас залишилося багато однокласників, з якими ми разом волонтеримо в ліцеї та поза його межами.

Ми збираємо речі для тих, хто потребує допомоги, допомагаємо приносити продукти старшим людям, якими важко пересуваються, формуємо посилки для наших сміливих воїнів. Я роблю це, бо бачу, що навіть маленькі справи можуть змінити когось на краще. Мені здається, що саме це зараз важливо — залишатися тут і допомогати, навіть найменшими вчинками.

Іноді мені дуже сумно. Я сумую за нормальним життям, за школою, за уроками, за тим, як ми разом гуляли по нашому парку, за поїздками до Харкова та за святковими салютами. Але я знаю, що цей час повернеться.

Ми всі тут віримо, що війна закінчиться, ми переможемо, і я дуже хочу бути частиною цієї перемоги. Коли думаю про те, як буде виглядати наше селище після війни, я уявляю, як ми всі разом відбудуємо його та зробимо ще краще. Я мрію, що ми зможемо відстояти право на нормальне життя, де знову буде спокійно і радість, де всі захисники повернуться додому живими та неушкодженими.

Не хочеться їхати звідси. Я відчуваю, що моя допомога потрібна тут і зараз.

Іноді люди кажуть, що я занадто молода, щоб займатися волонтерством, але я бачу, як важливо бути корисною. Я не хочу просто сидіти і чекати, поки все це закінчиться. Я хочу діяти, допомагати тим, хто опинився у біді через військові дії, або боронить наші території ціною власного життя.

Перемога для мене — це не просто коли закінчаться вибухи. Це день, коли ми всі разом зможемо вийти на вулицю без страху.

Коли я побачу, як наші люди повертаються додому, коли діти знову пограються на подвір'ях. Я мрію про цей день, і знаю, що, залишаючись тут, допомагаючи своїм рідним і сусідам, я наближаю перемогу усіма своїми силами.

Я вірю, що разом ми подолаємо все. І коли це станеться, я буду на сьомому небі від щастя. Слава Україні!