Геймур Аліса, 10 клас, Курилівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Гуліна Аліна Ігорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна — це руйнування, не тільки наших домівок та міст, вона руйнує життя. Від усвідомлення масштабів цих втрат, стає неймовірно боляче.

Іноді, може здаватися, що всі вже звикли, проте, насправді жахіття війни досі всередині кожного.

Вони впливають на наші дії та почуття. Мабуть, багато хто зараз, коли чує звук гвинтокрила або винищувача, перевіряє чи немає тривоги, чи це не ворожа ракета. Ніхто вже не звертає увагу на такі звички, для когось це стає буденністю.

1000 днів безперервних боїв — це ті мільйони життів, забраних та зруйнованих. Кожен з нас втратив когось: батьків, родичів, друзів, сусідів чи може незнайому людину. Українці, як ніхто, наново усвідомили важливість нашої свободи. Хоча б раз, згадувалося у спогадах життя до війни, те минуле точно не було найкращим, але тепер ми воюємо знову, за вільну й мирну Україну. За рідні міста та спокійне життя, без обстрілів і тривог.  

Живучи пліч-о-пліч з війною, попри страх та небезпеки, ми — українські діти та підлітки — знаходимо сили жити.

Це складно, щодня ми жартуємо, сміємося, хвилюємося та радіємо, та раптом, коли виповзає усе: весь той біль, ті спогади про перші дні війни, коли на ранок я прокидаюся після свого дня народження, не розуміючи чи все це насправді. Згадується кожен той обстріл, кожна тривога у коридорі вночі. Кожна душа, яка загинула, похована руїнами власного дому. Проте, ми живі завдяки тим, хто віддає усе заради нас. 

Українська молодь на очах усього світу залишається сильною, демонструючи силу духу своїми діями. Попри виклики війни, ми не зламалися, а навпаки, стали ще більш згуртованими та відповідальними. Чимало молодих  людей захищають Україну на фронті, під обстрілами, долучаються до волонтерської діяльності, закривають збори на допомогу ЗСУ, ходять на протести, відстоюють свої права, досі вірять в світле майбутнє та роблять усе, аби воно таки справдилося. Вони вже будують нову Україну. Підлітки, діти — саме вони майбутнє нашої країни, ті хто створюватимуть нову, сильну і квітучу державу. 

Незважаючи на всі труднощі, я вчуся знаходити світло у темні часи. Це світло, може бути для кожного різним — для когось це кохані люди, це усмішки дітей, любов рідних, підтримка друзів, для когось це релігійні вірування. Але для кожного цим світлом є наша історія, минуле, все те через, що ми пройшли й найголовніше —  непорушна віра в перемогу.

Кожна маленька перемога на фронті чи в тилу додає ще більше віри. Кожен волонтер, який допомагає тим, хто цього потребує. Лікарі, які щодня рятують життя.

Всі ми — хто не здається і бореться за своє майбутнє. Все це не тільки не дає мені опустити руки, а ще й збільшує віру в нашу силу та єдність, у прагнення жити і творити майбутнє. Українці — це народ, який любить своє життя. Любить свою свободу.  Я пишаюся тим, що я українка.

Ця війна змінила суттєво наші життя. Саме зараз ми беремо участь у написанні ще однієї трагічної сторінки в історії України.

Не вперше українців намагаються зламати та стерти з мапи світу, проте ми незламні, і так буде завжди.

Війна приносить багато болю, випробувань, страждань і втрат. Мільйони українців на власні очі бачили як їхні домівки знищували, багато українців й досі в окупації, в полоні. Хтось не мав вибору окрім як залишити свій дім, тисячі загинули разом з ним. Але війна також об’єднала українців, показала силу нашої єдності і незламність нашої нації.

Я залишаюся оптимістом, заради тих хто помер на фронті, воюючи за Україну, тих, хто загинув від ворожих ракет. Моя мрія — це мирна і квітуча Україна, де кожен зможе реалізувати свої таланти і жити щасливо.

1000 днів війни — це жахливе випробування. Але ми вистоїмо та переможемо. Вони можуть зруйнувати міста, та ніхто — ніколи не зруйнує нашу єдність та волю!