Перший день війни у нас був, як завжди. Ми через місяць тікали, вже як нас розбомбили: полетів дах, вікна полетіли всі. Ми живі залишилися в погребі.

Спочатку в Дніпро поїхали, а там дорого платити за квартири - ми не в силах були, тому поїхали в Слов'янськ. Наче тихіше ще було тут. Наймаємо не квартиру, а будинок приватний. Звісно, я страху набралася так, що тут попала в лікарню.

Я тут перенесла другий інсульт. Шокували хвороби, страхи. На таблетках тільки жила. Весь час на таблетках і більше лежу. Де чуть що, тільки чую «бах» – одразу стрес. 

Якби скоріше все закінчилося! Боюсь лягати і вставати - думаю, що воно буде далі. Хоча б все закінчилося. У нас хата розбита. Хочеться жити на своїй землі, а не скитатися, як зараз. Я казала дітям, що померти на своїй землі хочеться. Ми хочемо святкувати з дітками нашу перемогу, щоб дітки і онуки добре жили – це найголовніше. Перемогу хочу.