Мякушка Євгенія, 9 клас, Кременчуцька гімназія №1 Кременчуцької міської ради Кременчуцького району Полтавської області 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Слоква Ірина Вікторівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я - Євгенія. Моя сім’я складається з мами Ганни, тата Віктора, старшого брата Валерія та молодшого брата Лева. З того ранку 24 лютого 2022 року, коли ми всі прокинулися від звуку сирени, наше життя стало іншим. Цей день назавжди залишиться в моїй пам’яті, як початок невизначеності і страху, що прийшли у кожен дім. Замість того, щоб тікати, ми вирішили залишитися вдома з надією, що це закінчиться швидко. Але воно не закінчилося.

Ми продовжували жити в нашому рідному місті, спостерігаючи, як війна все ближче і ближче наближається до нашого будинку.

Кожен новий день приносив новини про вибухи, зруйновані будівлі та людські втрати. Але я найбільше пам’ятаю той день, коли прилетіла ракета на «Амстор», торгівельний центр, який знаходився неподалік нашого будинку. Це було 27 червня, і все сталося дуже швидко. Того дня я була на похороні. Ми повернулися додому, щоб провести поминальний обід, і я дуже хотіла піти в «Амстор", оскільки у мене були певні плани. Але мама не дозволила мені піти. Поки ми сиділи за столом, надійшло повідомлення про повітряну тривогу. Ніякого вибуху не було чути, але все навколо здавалося сірим, мовчазним і незрозумілим. Я відчувала дивний страх, який проникав у кожну клітину тіла.

І хоча ми не бачили того, що сталося в центрі, я чітко пам’ятаю, як нагнулася під стіл — це був рефлекс, продиктований інстинктом виживання.

Молодший брат Лев був поряд, і він тоді багато разів повторював: «Нас прийшли вбивати, нас вбивають». Ці слова пробуджували гостре відчуття небезпеки і розуміння, що ніхто не захищений. Коли я дізналася, що сталося з «Амстором», коли я уявила, що могла бути там у цей момент,  мене охопив жах. Скло з вікон розліталося навколо людей, і ті, хто знаходився поруч із місцем вибуху, не мали жодного шансу. Це стало для мене важливим нагадуванням про те, наскільки близько до нас війна.

Хоча ніхто з моїх рідних не пішов на фронт, війна стала нашою щоденною реальністю. Кожен день приносить нові виклики, і кожен день ми намагаємося зберігати надію.

Ми не виїжджали, ми не шукали прихистку далеко від дому — ми залишилися тут, де наш дім, де все, що ми любимо. Ми живемо в умовах війни, намагаючись зберегти відчуття нормальності. За ці 1000 днів війни я змінилася. Я стала уважнішою до деталей життя, навчилася цінувати прості речі: тишу, обійми близьких, час, проведений разом. Війна зруйнувала багато, але вона також змусила нас згуртуватися, стати сильнішими.

Кожен день приносить нам нові випробування, і я знаю, що попереду ще довгий шлях. Але я вірю, що після всього цього ми знайдемо нове значення миру.

Ця війна навчила мене одного важливого уроку — не можна забувати про те, що найцінніше у житті, і це не матеріальні речі, а люди і моменти, які ми разом переживаємо. І хоч часом здається, що немає виходу, надія залишається тим світлом, яке веде нас уперед. І врешті-решт приведе до ПЕРЕМОГИ та мирного і щасливого життя!