Кметь Аліна, 10 клас, Школа І-ІІІ ступенів №284 Дарницького району м. Києва

Вчитель, що надихнув на написання есе - Глущенко Ірина Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. 1000 ранок, коли сонце, замість спокою, приносить з собою тривогу. 1000 вечорів, коли тиша є лише примарною сподіванкою. 1000 днів, що перевернули з ніг на голову моє життя, змусили переоцінити цінності та зрозуміти, що справжня сила - в єдності, вірі та незламності духу. Моя історія – це не просто цифра, а шлях, що пролягає крізь згарища минулого, через холодну самотність еміграції до тепла дому, що чекає на перемогу.

Не забуду день, коли пролунали перші вибухи. Як ми з батьками хвилювалися і не розуміли, що ж буде далі.

Великі затори на дорогах, метушня людей, відсутність зв'язку через перенавантаження з'єднання у більшості ліній, неможливість додзвонитися до родичів, паніка та страх оточували нас не лише в перший день, а й впродовж декількох тижнів, якщо не місяців. У перший же день війни ми з сім'єю виїхали до села у Київській області, де кожного дня над нами літали ракети. Перші вибухи, сирени, схованки в підвалі, заклеєні вікна - це реальність, яка стала моїм щоденним життям. Світ перевернувся.

Виїхати за кордон було важке та спонтанне рішення для моєї родини, адже спочатку ми планували просто залишитися на Закарпатті, проте мій батько наполіг, щоб мама, мій молодший брат та я виїхали до Литви.

Для нас це були дуже стомлюючі чотири дні. Ми довго перетинали кордон, одну ніч ми ночували в номері у Польщі, а іншу ніч ми пережили на вокзалі, чекаючи потяг, з багатьма іншими українцями. Проте завдяки полякам та литовцям, які весь час оточували нас, допомагали та підтримували, ми вдало добралися. Вже у Литві нам знайшли квартиру, маму влаштували на роботу, мене й брата до школи. Чотири місяці у Литві стали часом пристосування до нової реальності. Я вчилася жити в невідомості, навчалася в школі з іншими однокласниками та іншою мовою, знайомилася з новими людьми.

Все було інше, все було не рідним для мене, я боролася з тугою за рідним краєм. Але я ніколи не забувала про свій народ, свою домівку та рідних, які весь час були під обстрілами.

Повернення в Україну було наповнене неоднозначними почуттями. З одного боку, це була радість від повернення додому, до рідних стін, до своїх людей. З іншого боку, це була усвідомленість, що війна все ще триває, що небезпека все ще існує. З 2022 року я живу в постійній тривозі, але я навчаюся жити з нею. Навчаюся бути сильнішою, допомагати іншим, не здаватися. Я бачу, як війна змінила моїх близьких, як вона змінила мене.

Війна стала для мене школою життя. Я навчилася цінувати кожен прожитий день, радіти простим речам, бути вдячною за кожну мить, проведену з близькими. Вона змусила мене подорослішати, навчила бути сильною.

Мій шлях за 1000 днів війни був непростим, але кожен крок, кожне пережите випробування, кожна сльоза та посмішка – це цінний досвід, який зробив мене стійкішою, більш людяною. 1000 днів війни - це 1000 днів випробувань, що зміцнили мій дух. Це 1000 днів, коли я вчилася жити заново, вчилася бути морально сильнішою.