Ольга переїхала з Бахмуту разом зі своїм навчальним закладом. Живе у гуртожитку і з біллю спостерігає, як росіяни руйнують її рідне місто

Наразі я вдова. У мене двоє синів, п’ятеро онуків. До війни я працювала і зараз працюю в Бахмутському педагогічному коледжі заступником директора. Зараз ми в Жовтих Водах. Виїхав наш заклад, і я теж тут. Перебуваю в гуртожитку.

По нас у квітні почали гатити. Відчуття було погане, бо це ж війна. Ми вже пройшли 2014 рік і трохи знали, що це таке. Правда, не думали, що все буде настільки жахливо.

Коли не стало вже вікон у хаті, тоді ми кинули все і поїхали. Заклад трохи раніше виїхав. Був наказ, і потрібно було евакуюватися. А я покинула місто, коли вже почали сильно стріляти, вікна побили. Уже було небезпечно там.

Шокувало те, що місто так розбили. Якби вони не стріляли по жилих будинках... Перше, що зробили росіяни, – це розбили школи. Я не можу зрозуміти, навіщо. 

Там ніхто не жив, військових не було, на той час усі школи були порожніми. Ось це і шокує: що б'ють по тих будівлях, де нікого немає. 

Труднощі в тому, що ми живемо в чужому місті, а наше бомблять. Завдяки тому, що є пенсія і зарплата, фінансових труднощів немає. Але є душевні. Переживаємо за місто, за те, що його вже немає наполовину, що люди помирають по всій Україні, хлопці молоді гинуть. Наче й розумію, що це війна, що з цим потрібно змиритися, але не можу це сприйняти. 

У мене діти виїжджали - то вони і собак, і кішок вивезли. Тут, де ми мешкаємо, 40 викладачів проживає. Є 11 кішок і собачки. Це ж як члени родини, їх ніхто не повинен залишати. Хоча їх багато в місті лишилося. 

Моє життя змінилося. Що таке - в 63 роки покинути все, що приготував собі на залишок життя? І знати про те, що в тебе напівзруйнована квартира? Це душевна рана, це тяжко. 

А є люди, які залишилися зовсім без житла, інваліди і ті, які діточок втратили. Їм ще гірше. А в мене ще терпимо, жити можна. 

Сподіваємось, що повернемося додому і все буде добре. Що колись ця війна закінчиться. У депресію впадати не потрібно, бо тоді з неї не виберешся ніколи. 

Я впевнена, що Україна переможе в цій війні. Хотілось би, щоб якомога раніше. Я думаю, весною щось уже проясниться. Та, судячи з того, як наш Бахмут зараз атакують, обстрілюють і руйнують, це ще не скоро станеться.

Я так уявляю, що все повинно налагодитися. Що всі повернуться додому, ми все відбудуємо і будемо жити, напевно, ще краще, ніж до цього. Бо всі будуть по-інакшому думати і ставитися одне до одного. Мабуть, люди стануть добрішими.