Зоя і всі її рідні в Бахмуті втратили все, що наживали за все життя. Вона розуміє, що навряд чи отримає десь своє житло, тому вже зараз готова повертатись додому і жити хоч у землянці, хоч у палатці

Мій біль у душі досі не вщухає. Хати немає, невістка ледве жива залишилася, сваху вбило… У нас була і в дитини квартира, і в мене хата, а тепер немає нічого. Як жити далі? Весь час у голові крутиться думка: «Коли вже додому?» 

Виїхали ми 4 квітня з сином і дитиною, а невістка з мамою залишилася. Невістка вчителька, а мама в неї хвора була. Не так просто це все кинути. Це дуже важко. І вони там перебували під обстрілами, бігали з тачечкою по гуманітарку. А 31 серпня прилетіла ракета прямо в кухню. 

Пів дому нема, свахи нема, а невістка вся побита. Привезли її в Новомосковськ до сина. Мій син там, а я - в Жовтих Водах. Невістка зараз викладає онлайн. Дитина навчається в 11 класі онлайн, а тут - то є зв'язок, то немає. 

Усі плачуть, хочуть додому. І зв’язку немає з Бахмутом. Ми не знаємо, чи стоять там наші хатки, чи вже ні. 

У 2014 році нас не зачепило. У нас місто тихе, жили собі люди мирно, та і все. У нас із Горлівки було багато біженців, пенсіонерів. Містечко було таке чисте! Мер був хороший. А тепер міста немає. Хто його відбудує? Я не вірю, що колись його відновлять. Дуже тяжко. Коли ти молодший, то можеш життя спочатку почати. А в моєму віці що можна почати? Уже ж немає нічого, крім болячок.

Школу, де працювала невістка, першою розбомбили. Не лишилося нічого від тієї школи. Президент же сказав: «Не панікуйте, будьте вдома». От ми й були вдома. Ми ніколи не думали, що виїдемо, але довелося це зробити.

Дуже хочу додому. Син каже: «Поїдемо, мамо, додому. Землянку вириємо і будемо жити». І багато людей так кажуть. Хтось хоче намет поставити, хтось – викопати землянку, тільки б додому повернутися. 

У мене пенсія 2600, я б на одну пенсію з голоду померла. Я зареєструвалася відразу в Новомосковську, і мені все виплачують. Гуманітарку давали, платять дві тисячі.  Ще нам Фонд Ріната Ахметова давав гуманітарку. 

Жовті Води – це моє рідне місто. Я тут закінчила школу, тут залишилася моя сестра, і тепер я з нею живу. Ми згадуємо дитинство, батьків, друзів, школу – ось цим я і живу. Діти наші розкидані по всьому світу. У мене син на Херсонщині, на лівому березі, у селі. І я не знаю, що з ним. Зв'язку немає. У сестри внучка у Швейцарії, але та хоч дзвонить. Ми сподіваємося, що прийде мир – і ми зустрінемося з рідними. 

Мрію, що я додому приїду. Весь час на думці – і вдень, і вночі - що ми їдемо додому. Я вірю, що моя хата стоїть, і там нічого не покрали. І ми ту хату добудуємо, все відремонтуємо і будемо жити. Це ми в таке віримо, а як усе буде насправді – ми не знаємо. Тільки Господь Бог знає, але Він нам нічого не каже.