Життя перетворилося на постійний стрес. У дітей немає нормального дитинства. Через щоденні обстріли та руйнування вони отримали статус дітей, що постраждали внаслідок бойових дій. Виїхати з Донецької області ми не можемо - просто немає куди. У Покровську працюємо на шахті та займаємося волонтерством, щоб хоч якось допомагати іншим.

У той ранок ми спали, коли нас розбудив дзвінок телефону. Сестра плакала і крізь сльози сказала, що почалася війна. Ми боялися щось казати дітям, адже вони й так знали, що таке життя в Донецькій області - постійне очікування вибухів, постійна тривога.

Справжній жах почався, коли ракети пролітали прямо перед нашими вікнами. Ми живемо на дев’ятому поверсі дев’ятиповерхівки, і зараз кожен день, а ще більше кожна ніч - це страх, що може статися наступне.

Наше місто постійно під обстрілом. Ми бачили російські літаки над будинками - цей страх неможливо передати словами.

Діти отримали психологічні травми. Дитяча психіка не витримує такої реальності. Уже три роки вони навчаються онлайн - це дуже важко. Навчання переплітається зі сльозами, а за вікном - руйнування та небезпека.

На початку війни всі магазини й банки закрилися. Не можна було придбати найнеобхідніше. Нас врятувала гуманітарна допомога, яку почали видавати працівникам шахти.

Матеріальних втрат як таких у нас немає. Головна й найцінніша річ - це життя. І ми щодня молимося, щоб зберегти хоча б його.