Зміни полягали в тому, що ми тепер живемо в іншому місті, а наше рідне місто знищено. Ми більше не повернемося. Це так боляче це усвідомлювати. Постійне нерозуміння, що робити далі, як жити і де шукати опору.

У день, коли все почалося, ми сказали дитині, що почалася війна. Спершу вона не повірила. Але коли в небі почали літати снаряди і літаки в невідомому напрямку, вона вже зрозуміла, що це і є війна.

Біль продовжується й зараз. Те, що у нас більше немає домівки, що ми не вдома - цього не замінить ніщо. Втрата коріння відчувається щодня.

З нестачею їжі ми прямо не стикнулися. На початку війни було важче, але потім, завдяки огороду, з’явилося щось, що можна було їсти.

Так ми й живемо тепер - в іншому місці, з болем за втраченим домом і з надією, що колись цей тягар стане легшим.