Війна – це стихія, великий біль і відкрита рана. Усередині мене досі живе великий страх і бажання швидше все нормалізувати.

Для мене війна на Донбасі почалася навесні, саме закінчувався шкільний навчальний рік. Онуки живуть у місті. Дівчатка закінчували школу, її закрили раніше. У Станиці Луганській було тихо. Діти зателефонували й повідомили, що прилітав військовий літак і багато людей постраждало.

Я взяла дітей до себе. Одній онучці було дев’ять років, іншій – тринадцять. Через тиждень, як вони приїхали до мене, вночі почалося бомбардування.

Усе почалося з хутора Макарова. Коли ми вибігали з будинку, я подивилася на годинник: було без десяти хвилин четвертої ранку. Це були відгомони в п’яти-семи кілометрах від нас. Потім годині о восьмій пішли великі залпи. Я не знала, що робити з дітьми. Взяла їх у безпечне місце, а тут таке почалося! Всередині було сум’яття, я не знала, що треба робити. Ми зі старшою онукою для молодшої зробили в підвалі настил, поклали ковдру, поставили воду, свічки. Другого або третього червня до нас прилетів літак.

Це — початок війни. Я бачу це на картинці, як сьогодні, прилетів літак і обстріляв повністю живу вулицю. У багатьох людей стався серцевий напад. Не було в чому їх ховати. Після прильоту літака в пісочниці лежали маленькі п’яточки, пальчики, сандалі. Усе збирали по шматочках. Це було страшно.

Усе розбили, зокрема станцію, яка дає світло. У неї влучили двічі, щоб не відновити. Магазини стояли без холодильників, більшість просто закрилися. Не було можливості зарядити телефони.

Була паніка, тому все скупили. Хліб не завозили. У сусідів була корова, і ми завдяки цьому виживали. Потім виросла молода картопля.

Я живу на околиці вулиці далеко від центру. До нас лягали снаряди. Танків спочатку не було. У 2016-2017 роках з’явилися великі машини, «Гради». Через будинок від мене вони ставали та стріляли. Це я бачила.

У селищі жило багато солдатів. Населення вони не кривдили, допомагали з продуктами під час ротації, іноді давали дітям пряники або цукерки. Гуси, корови ходили вулицями. Люди кинули їх і пішли.

Розмови були переважно про те, хто живий, а хто постраждав, кому чим допомогти. Спочатку було сполучення з Луганськом. Ходив автобус через міст на річці Донець. Ми їхали в автобусі. Нас зупинили, попросили почекати хвилин двадцять, тому що відбувався обстріл. Ми трохи постояли й нас пропустили.

Коли ми в’їхали через переїзд у селище, ззаду автобуса лягли «Гради». Ми не розуміли, звідки що летить. Була паніка. Задню частину автобуса подряпали рикошетом металеві осколки, але ніхто з людей не постраждав. Водій, молодець, зрозумів викрутити кермо й звернути. Він побілів, руки його не відпускали кермо.

Майстерні ззаду були розбиті, а на дорозі місиво. У нас була тиша, ніхто не міг нічого сказати або вийти. Люди вперше відчули поблизу себе смерть. На цій вулиці кожен другий будинок був розбитий, вона стала схожа на руїни.

Одного разу нас обстрілювали світловими снарядами. 11 місяців у селищі не було світла. 14 лютого 2015 року було перемир’я, а перед цим нас обстріляли. Ми самі робили свічки. Ніч. Темно. Згасла свічка, а в кімнаті стало видно, як удень. Я подумала: на цьому я світі чи вже на тому? На півхвилини знову темно і знову осяяння. Довгаста вогненна деталь, як маленька ракета з іскровим хвостом. Пролетіла повз паркан, впала в ліс і загорілася. Мій будиночок стоїть біля лісу. Нічого не зачепило. Вранці ми пішли дивитися, що це було. Виявилося, велика болванка.

Коли стріляли по сусідству «Гради», у кімнаті з’являвся на стінах чорний дим, від якого не було чим дихати. Об стіну будинку билися шматки землі, було страшно, що зруйнується стіна і зачепить мене.

Ми виходили на горбок і спілкувалися з родичами. Діти переїхали до Одеси, сестра в Луганську. Нам розповідали, що вночі буде перемир’я, і все закінчиться. Ми очікували дива. О дванадцятій годині нас били дуже, а в п’ять хвилин на першу все стихло. Це було щастя.

Я думала, що все буде добре, але, на жаль, так не вийшло. На вулиці було двадцять будинків, а залишилося чотири. Ми щоранку ходили й дивилися, кому треба допомогти, кому ще щось можна зробити, а кому вже нічим не допоможеш. Це дуже страшно.

Коли прилітав літак, молодшій онучці було погано із серцем. Ми її всюди ховали, щоб не чула цього звуку. Заводили її в підвал, накривали ковдрами, своїм тілом. Ми не могли її втримати чотирма руками, у неї сильно билося серце.

Був один випадок. Жила поруч дівчинка, їй сім років, вона пішла до першого класу. Дівчинка боялася йти в будинок, мама доїла корову. Я запитала: «Ти снідала?» Вона відповіла: «Так, часник із молоком». Це було щоранку. Якось вчителька переписувала, хто залишився, кому скільки років, щоб нам надали допомогу (продуктові набори). Я пішла за хлібом, іду додому, а дівчинка мені кричить: «Свєта, Свєта, моя вчителька живих переписувала, я тебе записала».

Я стала зовсім іншою людиною. Десь жорсткіше, не можу пройти повз, коли люди не хочуть чути про війну. Від цього не можна сховатися.

Зараз я звертаю увагу на те, на що раніше не звертала. Сім років ти не можеш спокійно рухатися, вийти ввечері на вулицю, немає свят. Люди закрилися, перестали радіти.

Щоб вийти, треба пройти КПП. Там обмеження, один раз на місяць можеш пройти. Я до дітей не можу потрапити. Усередині однієї області два тижні там і тут на карантині. У селищі починає темніти, ніхто нікуди не виходить – раптом снайпер?

Ходити можна тільки по стежці, в заростях може бути міна. Нам забороняють ходити в ліс і на риболовлю.

Два роки не ходив автобус. Ми пересуваємося пішки або на велосипедах. Зараз пустили автобус один раз у три години. Ходить таксі, коштує воно 150 гривень, живуть одні старі, лікарня й аптека далеко. Це хіба не обмеження?

Завозять продукти рідко, багато прострочених. У магазинах відмовляються різати продукти, а іншого магазину немає. Скаржитися немає кому. Ринок знаходиться в десяти кілометрах від нас.

Зате я навчилася рубати дрова, користуватися ножівкою, сама себе обслуговувати в медичному плані (читаю та сама собі надаю допомогу), жити без холодильника, телевізора, радіти життю. У мене був серцевий напад, коли відключили світло. Через 11 місяців його включили, і я була в прострації.

Ми отримували гуманітарну допомогу. Допомагав Червоний Хрест, Фонд Ріната Ахметова. Це була суттєва допомога – цукор, борошно, миючі, масло, зубна щітка й паста. Тоді не працювали магазини, нам не видавали пенсії (ніде було перевести в готівку картку), не було їжі.

Думаєш тільки про мир, щоб не стріляли, були здорові дітки. Про мир і вільне пересування. Я тут, діти там. Це не легко. Якщо захворіла, вони не можуть мене провідати. Я бажаю всім добра. Але зараз головне – мир. Я бачила, що це, коли його немає. Ми вже не радіємо.