Тетяна Олександрівна з чоловіком покинули рідне село через обстріли. Вони рятували стареньких батьків. Новини з дому їх зовсім не радують, бо там гинуть мирні мешканці, а їх будинки руйнують рашисти

Я з села Преображенка Запорізької області. Жили ми в селі, а працювала я у місті Оріхові державним службовцем. Останнім часом працювала у сільській раді. Зараз безробітна, бо потрапила під скорочення у зв’язку з воєнним станом. Чоловік теж безробітній.  

24 лютого я йшла на роботу, і колега мені сказала, що бомблять Київ і Харків. Я не повірила, що це війна почалася. І ще протягом двох тижнів на роботі теж думала, що це помилка якась.

Ми виїхали не відразу, довгий час жили вдома. Ми жили в селі, там у нас були якісь запаси їжі. Садили город, було якесь господарство. Зараз у місті, звичайно, набагато складніше прохарчуватись.

Забрали своїх батьків і зараз живемо у Запоріжжі. Пенсії не отримуємо, бо ще не вистачає років її оформити. Зараз дуже важко. 

Ми жили на лінії фронту, у нас кожен день обстріли. Міста Оріхова майже немає - все зруйноване. 

Шокує те, що гинуть наші знайомі: багато людей, яких ми знали, спілкувались з ними. Ось буквально вчора в Оріхові знайшли мою знайому під завалами. Найтяжче, що гинуть люди, окупанти руйнують наші будинки, і людям нікуди буде повертатись.

Звісно, що нервова система у всіх на межі. Моя мама дуже хворіє. Кожен день хочеться плакати. Тяжко на душі. Кинули все і виїхали у невідоме. Нас залишили без засобів існування. З приємного – це гуманітарна допомога волонтерів, які, ризикуючи своїм життям, нам її привозили. 

Звісно, хочеться скорішої перемоги. Є тільки надія. Молимося, щоб війна скоріше закінчилася.