Вікторія Омелянчук, 10 клас, Щедрогірський ліцей Забродівської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Марчук Василь Володимирович

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Ми перемагаємо добром.

Хочу розповісти про подію, яка справді змінила багато в моєму житті, у житті моєї родини, моїх близьких, а згодом і всієї країни. Це – війна. Слово, яке раніше звучало як щось із підручників історії, як щось давнє, минуле, те, що ніколи не може повторитись у наш час. Я чула про війну на уроках, бачила кадри в кінофільмах, читала в книжках, але ніколи не могла уявити, що одного дня це слово стане частиною моєї особистої історії.

Пам’ятаю той лютневий ранок. Зазвичай у цей час ще морозно, все ніби завмирає в очікуванні весни. Але того дня мороз не здався мені таким страшним, як те, що я почула вранці. Сирени. Новини. Телефони без упину дзвонили. Обличчя дорослих стали серйозними, наляканими. Мама вимкнула мультики і включила новини, хоча раніше намагалася берегти мене від страшних кадрів. Більше цього було неможливо уникнути. У країну прийшла війна. Не як сюжет з книжки. Реальна. Безжальна. Руйнівна.

У перші дні всі ми були в розгубленості. Здавалося, що звичний світ розсипався на шматки. Школа закрилася. Люди в селі перестали займатися звичними справами. Всі тільки й говорили про те, що відбувається: хто куди їде, кого бомбили, які міста захоплені. Ми жили між новинами та молитвами, намагаючись зберегти спокій і хоча б крихту нормального життя. Страх поселився в наших серцях і, здавалося, не збирався йти.

Одного дня до нашого села приїхала родина з Ірпеня. Це місто я знала лише з карти, але тепер воно стало для мене дуже близьким. Приїхали мама, тато і двоє дітей – хлопчик і дівчинка. Їхній будинок зруйнували вороги. Сім'я втекла майже без нічого: з кількома речами, без запасу їжі, без упевненості в завтрашньому дні. Вони були виснажені, налякані, чужі. Але дуже швидко стали своїми. Наші люди не залишили їх у біді: хто приносив теплий одяг, хто продукти, хто просто приходив спитати, чи не треба чогось. У такі моменти я побачила, що справжня доброта живе в серцях людей, навіть якщо вони самі не мають багато.

Мої родичі запропонували цій родині пожити в них, поки не знайдуть якесь інше місце. Я часто приходила до тих дітей, гралася з ними, приносила іграшки, книжки, запропонувала читати разом або просто розмовляти. Хоча, чесно кажучи, спочатку говорити було складно. У їхніх очах був біль. Такий глибокий, що, здавалось, жодне слово не могло його втамувати. Дівчинка на ім’я Оля, яка була трохи менша за мене, спочатку мовчала й дивилася на все з недовірою. Але з кожним днем вона трохи відкривалася. Я помітила, як вона почала усміхатися, коли ми разом малювали, як уважно слухала, коли я читала вголос казки. І ось одного вечора, коли ми сиділи в садку, вона раптом сказала: «Ти моя перша подруга тут. Дякую». Її голос був тихим, але кожне слово – наче промінь сонця.

У той момент я відчула щось особливе. Вона змінила щось у мені, і, можливо, я змінила щось у ній. Ми стали одна для одної точкою опори у світі, що хитався й ламався. До війни я думала, що допомога – це справа дорослих. Що тільки сильні можуть щось змінити. Але тепер я зрозуміла, що допомога – це не завжди великі вчинки. Іноді це просто присутність. Проста підтримка. Посмішка. Тепле слово. Іноді найбільше значення має те, що ти просто поруч.

Ця історія залишиться зі мною назавжди. Вона навчила мене цінувати просте: мирний дім, голос мами на кухні, запах свіжого хліба, можливість без страху прокидатися вранці. Вона відкрила мені очі на те, як легко все втратити – і як важливо берегти те, що маємо. І найголовніше – вона показала, що людяність і доброта не зникають, навіть у найтемніші часи.

Війна принесла в наше життя багато горя. Багато історій, які не хочеться розповідати, але які треба пам’ятати. Вона забрала у когось рідних, у когось дім, у когось дитинство. Але водночас вона відкрила в нас силу, про яку ми не підозрювали. Силу єдності. Силу допомагати. Силу не здаватися. Силу любити, навіть коли болить.

З того часу минуло вже чимало місяців. Оля з братом і батьками згодом повернулися у рідне місто, щоб почати усе заново, з чистого аркуша паперу. Ми підтримуємо зв’язок, час від часу пишемо одне одному. Вона мені надсилала свої малюнки, а я їй – нові книжки, які вона просила. І кожного разу, коли я отримую від неї повідомлення, моє серце теплішає. Я знаю: те, що ми пережили разом, залишиться з нами назавжди.

Іноді мене питають: чи змінила тебе війна? Я відповідаю: так. Вона змінила мене, як і кожного з нас. Вона зробила мене дорослішою, уважнішою, глибшою. Але найголовніше – вона навчила мене бути вдячною. За кожен день. За кожну усмішку. За кожну людину, яка поруч.

І, можливо, саме в цьому й полягає наша незламність. Ми перемагаємо не лише зброєю. Ми перемагаємо добром. Перемагаємо тоді, коли допомагаємо одне одному, коли підтримуємо, коли не даємо згаснути надії. І я вірю: ця перемога – найсильніша.