«Ми живемо з оптимізмом і намагаємося не сумувати»

Ми з чоловіком – пенсіонери, є донька та онука. Я працювала вчителем і до війни, і під час війни. 2016 року народилася онука.

…Ми ​​готувалися до іспитів у школі та до випускного. У мене був дев'ятий клас. Діти репетирували вальс. До цього якогось дня був бій і горіла прикордонна застава, там вночі стріляли. Але ми тоді думали, що все обійдеться. А потім у п'ятницю, 13-го числа в районі Макарова було чути дуже сильні постріли.

Син тоді був у бабусі в іншій країні. Він зателефонував та сказав, що однокласник просить прийняти його батьків. Спочатку прибігла його мама, а потім тато, бо там сильно стріляли. Так ми зрозуміли, що все змінилося, тобто сьомого числа все було нормально, а вже тринадцятого були бої.

Не віриться, що ми це пережили. Було страшно. Ми читали молитви. Якось бігли в льох… мені подзвонили і запитали, чи я замовлятиму якісь підручники до школи (я тоді ще працювала). Я говорю: «Які підручники?! Нас бомбять!».

До нас у двір прилітали уламки. На подвір'ї стояла чужа машина, там потрапило та пробило кухню. А льох що? Батько мій, нині покійний, сказав: «Ви хоч ломик візьміть, щоб відкопуватися, якщо раптом засипле». Страшно було, звісно.

На Вільховому великий ринок, але ніхто не виходив на роботу, готували їсти з того, що було вдома. Світла не було. Готували їсти і носили у льох. Вночі виносили на вулицю та накривали від кішок та собак. З'явилося багато бродячих тварин. У мене було чужих вісім кішок, незрозуміло, звідки вони взялися. Ми їх годували.

Разом із нами жили троє дорослих людей. Сусідка була самотня, і вона дуже боялася залишатися вдома. Але нам навіть на думку не спадало, що це чужі люди, ми були всі, як рідні.

Якогось тваринного страху в мене особисто не було, хоча люди, які у нас жили, дуже боялися. Ми сподівалися, що до нас не потрапить, що мине стороною, молилися.

15 лютого 2015 року сильно стріляли і тоді майже повністю розбили вулицю, пошкодили будинки, дахи, вікна. Не було жертви, але це було дуже близько від нас.

Я пам'ятаю стан, коли зуби стукають і хочеться вкрутитися в стінку або в підлогу. Це жахливий стан. Таке було лише один раз за весь час. Цей епізод не хочеться згадувати.

Ми отримували допомогу від Червоного Хреста та Фонду Ріната Ахметова. Вона грала велику роль для всіх. Допомагали й інші гуманітарні організації. Пенсії невеликі, допомога дуже допомагає. Мама завжди плаче, коли їй допомагають, молиться і дякує, бажає здоров'я тим, хто надсилає допомогу.

Мрію про те, щоб добре склалося життя у доньки та онуки. Ми живемо з оптимізмом, не сумуємо. Що дасть нам, якщо будемо нити? Дивимося з надією у майбутнє.