Війна… Від одного лише слова кров холоне в жилах. Усі хоч раз чули або читали про це. Де війна – там завжди смерть. Вона забирає за собою неймовірну кількість невинних душ, не залишаючи після себе нічого, окрім болю, утрат, хаосу, горя, страждання. Коли ми дізнаємося, що десь почалася війна, то кожен із нас сподівається, що це ніколи його не торкнеться. Ніхто в цьому світі не захоче зазнати , що це є насправді. Але що буде, якщо зустрітися з нею віч-на-віч?

 А я зустрілась.

Усе трапилося двадцять четвертого січня дві тисячі п’ятнадцятого року. Мені було лише сім років, але цей день я пам’ятаю дуже гарно, бо він, мабуть, залишив кривавий слід у моєму серці назавжди.

Був ранок, десь о десятій годині. Ми з молодшою сестрою займалися своїми справами у себе в кімнаті. Усе було абсолютно, як завжди, зовсім нічого не віщувало біди, коли раптом почулися гучні та дивні звуки. Батьки швидко забрали нас до коридору – там немає вікон. Раніше ми могли тільки чути про смертоносну війну та її безжалісність, вона не щадила нікого, а тепер у всіх в очах застиг жах від усвідомлення, що це не іграшки. Саме в той момент я зрозуміла: почалася війна.

Усі були налякані до смерті. Після того, як закінчили стріляти, тато швидко зібрався й пішов за машиною, ми з мамою збирали речі, переживаючи за нього.

З розповідей батька, на вулиці коївся справжній кошмар. Безліч уламків, скла, постраждалих і навіть мертвих. Тоді ми були змушені поїхати з міста. А в моїй голові все лунало «війна, війна, війна…».

З того випадку пройшло вже шість років. Війна все йде. Далі гинуть невинні люди. Я дуже сумую за часом, коли над головою був мир. Ми могли спокійно гуляти, боялися лише впасти. Моя родина вірить, що вже зовсім скоро цьому жахіттю настане кінець й ми будемо згадувати про це, ніби про страшний сон. А зараз щиро сподіваємось, що більше ніколи не будемо змушені через це пройти.