«Ми жили в якомусь такому Армагеддоні»

Війна поділила моє життя на дві половини: до 2014 року і після. Дуже добре знаю день, час, коли це відбулося. Це 26 травня 2014 року, коли я повинна була поїхати на опанування кандидатської дисертації у Харків. Мене дуже попросили приїхати, а 26 травня уже розпочалися бойові дії на території аеропорту.

Мені треба було виїжджати, а я боялась, бо по телебаченню говорили, що горить і вокзал, і ще відбуваються військові дії на території аеропорту. Але мене дуже просили приїхати, мій чоловік тоді сказав: «Я поїду спочатку сам подивлюся, а потім тобі зателефоную, чи їхати тобі чи ні, яка там ситуація».

З серпня я повинна була працювати в приймальній комісії університету. Я приїхала десь об 11 годині. Я мешкаю в Петровському районі. Ледь встигла привезти себе в порядок, як розпочався обстріл з мінометів. Моя п’ятиповерхівка ходила ходором і ми не знали, що робити: вибігати на вулицю чи знаходитися в будинку. Було  дуже  страшно! Постраждали будинки поруч, тобто все це було уже не по-дитячому, калатало серце,  реально були такі обстріли мого житлового будинку.

Ми жили в постійному стресі. Повибивало світло, а в тебе, наприклад, холодильник повністю забитий харчами, а це літо, спека. То бігаєш з торбами до родичів чи знайомих, в кого є світло.

У чоловіка батько з матір’ю мешкають в своєму будинку, і в них був погріб бетонний, ще 60-х років. Так ми сиділи там, коли були обстріли.

Я свою п’ятиповерхівку блочну, хрущовку, дуже лякалася. Там була така акустика, якщо десь працювала зброя, то все чутно. І в мене так стоїть будинок, якраз звук йде через нього. Якщо мама мешкала в цегляному будинку, і він стояв, як би то по діагоналі, то в неї не так чутно було. А в мене блочний дім, і стояв якраз настільки незручно в тому плані, що акустика,  як ото в тебе дома стріляють.

Мій дім залишився в Донецьку. Я у Вінниці. Потім приїжджала, дивилася, в якому стані все знаходиться,  я боюсь там навіть ненадовго затриматися, страх долає.

Але від чоловіка я чула більш страшні історії. Він працював на шахті, що виходила на Стару Михайлівку, де взагалі бойові дії ідуть безпосередньо. І шахтарі (так виробництво побудоване) повинні виїхати саме в тому місці, де йде війна. Закінчується зміна, шахтарі виходять на гора, і не знають, що їм робити. Бо іде бій на териконі. Шахтарі не знали, куди їм бігти: на автобус, щоб від’їжджати, чи в шахту, щоб можна було перечекати, коли бій завершиться.

Ця робота завжди вважалась ризикованою. А тут мало того, що тебе може в шахті вбити, то виходиш на поверхню, а там обстріли.

У мене багато рідних похилого віку з глузду з’їхали чи померли в зв’язку з тим, що втратили розум.

Університет переїхав до Вінниці, і я переїхала теж. У моєму Петровському районі військові дії набули широкого масштабу. Я і до того вже розуміла, що в мене дитина два роки, ну не можна її вкладати спати, коли «Гради» б’ють, бо це вже взагалі переходить всі межі.

Треба було вирішити, тому я забрала дитину і місяць знаходилась у Вінниці сама з нею, а потім уже на Новий рік вся сім’я переїхала. Мій старший син переїхав, я його відправила вчитися в Харкові, тому що його Донецький інститут залізничного транспорту вже бомбити почали.

Да, тяжко-важко, але колеги і  керівництво університету в Харкові йшли нам на зустріч, відразу організовували сину гуртожиток, оформили на навчання.

Все відбувалось швидко і глобально. Півроку це було дійсно повністю зміна життя тебе, твоєї родини, але якось одне за одним проблеми вирішувались. 

Вінниця – одне з найкомфортніших міст. Ми вже сім років тут прожили, моя дитина більше вже вінничанин, тому що життя бере своє. Плюси і мінуси тут є, плюси, мінуси і там були. Це життя.

Я не можу не думати про дім, там знаходиться житло, там батьки.

Я б дуже хотіла, щоб мої діти могли почуватися впевненими в своїй країні, в роботі, в армії, в навчанні. Я є щасливою людиною. Я змогла підвищити свій рівень кваліфікації, подивилася на багато речей іншими очима. Взагалі переїзд в інше місто, поява молодого колективу, бо в Донецьку залишились пенсіонери, це добре. Ми стали дуже креативними. Ті, хто виживають, стають сильними. Цікаво, що навіть за відсутності матеріально-технічної бази сам колектив робить прориви, інновації.

Ніколи не думала, що так може бути! Я бачу не мрії, а цілі. Але живу не самою метою, а процесом.

Так, тут маленька зарплата, немає житла. Але ще раз говорю: ми дякуємо Богу за те, що забрав матеріальне, а не життя чи здоров’я.

Якщо буде війна, я уже не боюся зірватися з місця, поїхати кудись і розпочинати все заново.