Чоловік рік тому помер, батьки давно померли. У нас донька менша інвалід другої групи. Ми разом із нею живемо, їй 37 років.
До війни жили дуже спокійно і сприймали все як належне: мирне небо, спокійну обстановку. Ми шкодуємо, що не цінували цей світ, добробут. Зараз постійно якесь напруження, переживання, нестійкість, нестабільність. Ми молимося, щоб зима не була холодною, і хочеться, щоб удома булов мир.
Ніхто 2014-го не сприймав серйозно, що війна буде. Ну, було якесь напруження, страйки, хвилювання у Луганську. Але ж і раніше були якісь хвилювання, невдоволення. Народ завжди має тенденцію критичну до влади. Хоча, я вважаю, їм дуже важко завжди було і, дякувати Богу, що хтось береться за цей воз – керувати, організовувати, допомагати…
Тут якраз у Наташі, крім того, що має другу групу з психіатрії, ще онкологія виявилася, і ми проходили хіміотерапію в Луганську. Ми не знали що робити. А тут стрілянина...
Додому повернулися, а тут було розбито все. Ми вікна матрацами зачинили, адже листопад на дворі. Літали у нас снаряди. З того часу ми в Луганську не були.
При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:
Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.