Потрясіння викликали і обстріли, і гуманітарна криза у рідному місті, і те, що родина фактично розлетілася світом 

24 лютого я був у Старобільську, а 25 ввечері – вже у Сєвєродонецьку. 26 зранку почалися обстріли околиць нашого міста. Вразило та шокувало усе: обстріли й гуманітарна криза. Кожен обстріл – це було потрясіння, бо раніше такого не переживали, не бачили, не чули. Ми війни ніколи не бачили. Трошки пізніше, на початку березня, були перші прильоти саме по місту, по житлових кварталах. 

Дуже засмучувала відсутність електроенергії, зв’язку, неможливо було додзвонитися до рідних. Відсутність тепла, бо надворі було холодно, а в будинках опалення не було: воно зникло десь на початку чи в середині березня. 

На той час ми вже покинули квартиру й були на підприємстві «Азот». Були проблеми з готівкою: її неможливо було зняти. Також неможливо було розрахуватися банківською карткою. Та в порівнянні з іншими людьми у нас, як то кажуть, ще більш-менш було. Могли навіть допомогти людям похилого віку. 

Наша родина розлучилася: хтось виїхав за кордон, хтось в Україні. Деякі далекі родичі залишилися на окупованій території, бо не мали змоги виїхати. Усі втратили роботу, довелося починати життя з нуля. 

Ми виїхали з міста на власному авто, воно було заправлене. 

Ще 24 лютого, побачивши новини, зрозуміли, що треба готуватися. 

Позаправляли повні баки бензину. Якесь передчуття було. Коли ми виїжджали, нас було п’ять автомобілів. Ми всі були малознайомі люди. Колоною виїжджали й одне одному допомагали в дорозі. 

Зараз я перебуваю за кордоном. Щоб ви розуміли, я виїхав офіційно, не переховувався ні від кого, знятий із обліку у військкоматі. Попереду – однозначно повернення в Україну, додому. А далі будемо дивитися, яка буде ситуація.