Мені 38 років. У мене є чоловік, двоє дітей і мама. Ми з міста Волноваха Донецької області. Зараз живемо в Дніпропетровській області.

У перший день війни ми з чоловіком не пішли на роботу, а діти – до школи. Приготували сховище. Звуки вибухів лунали все ближче. У соціальних мережах з’явилися перші фото руйнувань і жертв нашого міста. Ввечері ми виїхали на дачу. Там два дні просиділи в підвалі, оскільки неподалік Маріуполь, в якому було чутно вибухи. 28 лютого ми виїхали з Волноваського району.

Їхали вночі, навмання. Не було світла й мобільного зв’язку. Ми не знали, де що находиться. Об’їжджали Волноваху, бо там були сильні обстріли. Ми були в дорозі близько чотирьох годин і за цей час не побачили жодного автомобіля.

Світла не було ні по району, ні по області – тільки відблиски в небі. Ми їхали й молилися. О п’ятій ранку приїхали до друзів і пожили в них деякий час, поки прийшли до тями.

Найважче було покидати свою домівку. В паніці ми зібрали лише найнеобхідніші речі. Навіть продукти не взяли, бо думали, що їдемо на день. Потім було важко усвідомити, що більше не повернемося додому. У Волновасі залишилися наші родичі. З ними не було зв’язку. Ми не знали, чи живі вони. Зараз вже знаємо, що з усіма все добре. Дехто виїхав, хтось залишився.

Зараз я без роботи. Діти навчаються дистанційно. Сподіваємося й молимося, щоб війна закінчилася якомога швидше і ми змогли повернутися додому.