Я прожила у Станиці все життя. Маю двох дітей. У нас дуже сильно бомбили, у мене навіть фундамент розбився. Тут таке було, що не дай Боже. Скрізь горіло, палав ліс. До цього я ніколи не бачила війну, лише по телевізору.

Загинуло багато мирних жителів, убило моїх сусідів. Жаль їх, всі були молоді, страшно було дивитися. Навіть уночі ми з онукою сиділи на вулиці. Дивишся – стріляють, снаряди летять. Дуже страшно. І зараз буває, що стріляють. Не дай Боже пережити таке.

Якось я йшла до знайомого. Раптом пролетів снаряд і впав за 30 метрів від мене, повалив паркан. Я пролежала на вулиці, а потім встала, розгубилася, нічого не розумію. Вже дома зрозуміла, що мене могло вбити. Було дуже страшно.

Я проти того, щоби вбивали людей. Ми нічого нікому не зробили. Ми мирне населення. Навіщо вбивати людей?

Вісім місяців не було світла, з криниці тягали воду. Не дай Боже такого нікому. Перебивали газ, та його швидко ремонтували. Ми зайвий раз боялися сходити в магазин за хлібом. Тоді їли сухарі та те, що було вдома.

Війна всіх знедоліла. Найстрашніше – це війна. Мрію, щоб був мир, здоров'я, щоби наша молодь жила не у війні.