До війни ми жили дуже добре та мирно. Займалися бізнесом, але війна все зламала. Я не проживала у Станиці під час військових дій, але від свекрухи чула про всі жахіття, які їй довелося пережити. У її будинку жодного вікна не було, вона два роки жила під плівкою. Минулого року відремонтували ганок, а цього року – веранду.

Уламки валялися у всіх дворах, ворота були зрешечені. У брата чоловіка взагалі будинку не стало. Все було розбите в пух і пір'я. Після цього йому довелося виїхати до Санкт-Петербурга, де він помер від коронавірусу.

Ми виїхали, бо мали маленьких дітей. Війна – це наш біль на все життя, вона зламала все. Тут стало просто жахливо, якщо порівнювати з тим, яким місто було до війни.

Свекруха сиділа тут під бомбардуванням. Її чоловік – інвалід. Вони забивалися в куточок у будинку і там чекали на обстріл. До того, як був розбитий міст, вони якийсь час жили в нас, а коли вдома ставало тихіше, поверталися до себе.

Найбільша мрія – щасливе життя дітей. Коли ми навчалися в школі, завжди читали патріотичні книжки і нам здавалося, що ніколи більше в житті не буде війни.