Ковалевський Ярослав, 10 клас, Іванківський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Процик Людмила Григорівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Моя історія розпочалася трохи раніше 24 лютого, 23 лютого ми ще обговорювали з однокласниками наш дружній матч з баскетболу між школою №2, який би мав початися завтра. Ніхто з нас не думав, що війна може розпочатися в такий цивілізований час, всі ставились до цієї інформації скептично.

Я прокинувся від того, що моя родина дуже метушилася на нижньому поверсі нашого будинку. Спочатку я подумав, що це відправляють брата в університет, але коли подивився на годинник, то зрозумів, що запізнююсь до ліцею. Я пішов питати у батьків, чому вони мене не розбудили, однак у відповідь я почув: «Синочок, почалась війна». Хвилин десять я намагався сприйняти почуту мною інформацію. Тато відразу вирішив заправити автомобіль, мама зібрала всі важливі документи, а ми з братом просто дивилися новини й чекали.

Сім’я родичів попросилася на деякий час залишитись у нас, так як ми маємо хороший підвал. Батьки прийняли рішення розстелити знизу прямо на підлозі ковдри, а у разі наближення небезпеки, ми зможемо швидко перейти у підвал. Так воно і сталось…

Десь близько дванадцятої ночі ми почули важкий гуркіт. Це йшли колони ворожої техніки, йшли зовсім близько. А потім були ракети, гвинтокрили, вибухи… неподалік підірвали водонапірну вежу, від чого наш будинок аж здригнувся. 

26 лютого в будинок сусідів прилетіла ракета, слава Богу, люди залишились живими, але були дуже налякані. Ми запросили їх жити з нами. Потім до нас ще додалось двоє людей: мама з сином. Щоночі літала ворожа авіація дуже низько, від цього звуку холола кров в жилах. Звуки стрілянини та вибухи навіювали страх, ми тільки читали новини (поки був зв'язок) і лише іноді, коли трохи стихало на вулиці, ми з батьком, братом виходили з підвалу подивитися, що там коїться.

Мама з нашими родичами простоювали величезні черги в магазини та хлібзавод, щоб був хоч якийсь запас їжі. 

Мій хрещений – лікар, весь час під обстрілами ходив на роботу рятувати життя людей. Поступово умови ставали все гіршими й гіршими, відключили світло, 5 березня пропав мобільний зв’язок. Ходили чутки, що збиралися відключити газ, проте цього не сталося.

На фоні всіх цих подій у мого дідуся стався черговий (четвертий) інфаркт.

Викликати швидку вже не було можливості, потрібно було його якось доставити до лікарні. Бабуся попросила односельців і ті, ризикуючи, натрапити на колону рашистів, все ж доставили мого дідуся до лікарні. Проте ні ліків, ні світла, ні тепла…

9 березня мене відправили в село, де проживали мої бабуся та дідусь. Воно неподалік від нашого містечка. Разом з моїми молодшими двоюрідними братом та сестрою нас завезли туди на машині з білим простирадлом на даху, це було одним із головних вимог пересування на транспорті, інакше могли б просто і без причини розстріляти.

У селі я перебував приблизно тиждень, за цей час до мене двічі приїздили на велосипедах тато з мамою, оминаючи колони рашистів. Я казав їм, що хочу додому, і через тиждень мене врешті-решт забрали. Коли я повернувся додому, дізнався що татовому другу, 

дядьку Тарасу, вже 3 тижні не робили гемодіалізу, якого він потребував 3 рази на тиждень, стан його дедалі погіршувався. 

Врятувати його можна було тільки, якщо перевезти через міст (там був рашистський блокпост) до лікарні, яка знаходилась у Києві. Мій тато не міг стояти осторонь, він шукав різні способи, аби врятувати друга. Але скрізь йому відмовляли. Всі боялись рашистів. 30 березня мій тато із своїм товаришем Романом наважились і повезли хворого друга до лікарні, а наступного дня обіцяли повернутись додому. Ми з мамою дуже хвилювались… Весь день, коли тато мав бути у дорозі, ми чули велику кількість вибухів. Настав вечір, а батько так і не повернувся… На ранок 1 квітня старший брат з мамою на нервах поїхали його шукати, і коли вони під’їхали до центральної площі, побачили військових зі зброєю в руках. Усі дуже злякались, вийшли з машини, піднявши руки догори, але їм сказали: «Не плачте, свої». Це були наші захисники, нас деокупували, звільнили. Мама з братом не могли повірити своїм очам і водночас видихнули з полегшенням. Та пошуки тата продовжувалися. Ми шукали його довгих п’ять днів, і знайшли, повертаючись стомленими додому 31 березня.

Коли всі мости було зірвано ворогами, тато з товаришем вирішили йти додому через лісосмугу, де натрапили на ворожу розтяжку, яка була розрахована на знищення 30-40 осіб… Їхні тіла та дерева довкола були повністю посічені…

Складно передати душевний біль мами, яка плакала наче востаннє, та розпач татової сестри… Я з братом з усіх сил намагалися триматися, не плакати, але не завжди виходило. Це була страшна звістка…Дуже важко з цим змиритись… Але ми намагаємося якось жити далі, вчимося жити без тата…

Багато людей стали мучениками цієї безглуздої війни, жертвами російської агресії. Але це не привід здаватися, потрібно жити далі. Зараз, завдяки ЗСУ, ми можемо, хоч і під час майже постійних повітряних тривог та воєнного стану, більш вільно жити. Я маю змогу навчатися та жити на своїй українській землі. Ці складні дні війни мене змінили. Я став сильним, впевненим у собі. Вірю і переконаний, що незадовго настане довгоочікувана Перемога. Я сильно чекаю на цей день. Слава Україні та нашим збройним силам!