Румак Дмитро, 2 курс, ВСП «Рівненський технічний фаховий коледж НУВГП»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Комелькова Олена Сергіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

І знову повітряна тривога… Уже вкотре за сьогоднішню добу тонко й страшно завили сирени. До них ніяк не можна звикнути, хоча майже 1000 днів і ночей ми чуємо звук, який пронизує душу, а передчуття жахливих наслідків ракетних атак сковує тіло.

Узявши рюкзаки, ми з братом спускаємося в укриття. Зазвичай, якщо тривога не під час навчання, слухаємо музику чи граємо в шахи.

Сьогодні ж хочеться мовчати, бо не можу впоратися з недавно почутою інформацією про нові атаки російських ракет, шахедів по українських містах і селах та загибель кількох десятків дорослих і дітей.

Точніше: не мовчати, а німо кричати: « Скільки ще жертв принесе ця клята війна? Скільки населених пунктів знищить?»

Спогади знову повертають мене у той лютневий ранок 2022 року. День, який мав бути святковим, адже вся родина збиралася вітати бабусю з ювілеєм, став страшним чорним днем календаря. Мозок 14-літнього підлітка не міг усвідомити, що слово «війна», до якого на уроках літератури складали асоціативний ланцюжок – «біль, втрати, смерть, голод» - стало реальністю.

Я переконаний, що тоді, у перші години вторгнення путінських військ на нашу землю, кожен українець сподівався, що ця війна недовга, вірив, що наша перемога не за горами, адже тисячі синів і дочок стали на захист України. І знову спогади, спогади.

Після перших прильотів по аеродрому в моєму рідному місті на сімейній раді було вирішено, що мама, брат і я поїдемо в Чехію.

На кордоні кілометрові черги жінок і дітей, які прагнули врятувати свої життя, перебування в таборі для біженців, невідомість, що лякала. Уже тоді я вперше відчув себе дорослим, бо зрозумів, що схвильована мама і малий братик потребують моєї підтримки, тому взяв на себе вирішення побутових питань: приносив їжу, оберігав їх короткий сон, зв’язувався з волонтерами, щоб знайти транспорт для поїздки в Прагу.

Дякуючи родичам, ми змогли добратися в столицю Чехії та адаптуватися там. Винайняли квартиру, записалися на курси чеської мови, оформилися в школу та спортивні секції.

Цікаві знайомства, нові товариші, а щовихідних – пізнавальні екскурсії Прагою і, головне, відсутність сигналів повітряної тривоги давало відчуття безпеки. Звичайно, я щодня спілкувався з татом, слухав повідомлення про те, що діється в Україні, переживав за рідних, які залишилися там. Три місяці мені знадобилося для того, щоб зрозуміти, що настав час повертатися додому.

Своє майбутнє я бачу лише в Україні. Тоді ж згадалися слова дідуся: « Всюди добре, а вдома найліпше».

У моєму регіоні не проводилися воєнні дії, тому після закінчення навчального року ми приїхали в Україну. Інакше не могло бути: туга за рідною землею була нестерпною, як і бажання внести свою лепту в наближення перемоги.

Упевнений, що кожна людина має свідомо визначити головну лінію свого шляху.

Оцінивши ситуацію в країні, навесні 2023 року я зрозумів, що вступатиму до коледжу на спеціальність, пов’язану  з будівництвом. Закінчиться війна, яка принесла на нашу землю розруху. Багато міст і сіл потрібно буде відновити, гарних будинків спорудити для людей, яким рашисти скалічили долі.

Ось тут необхідна моя допомога.

Цьогоріч на канікулах я працював на будівництві, щоб ознайомитися з практичною стороною роботи фахівців моєї спеціальності, оволодіти уміннями та навичками, які згодяться при відбудові країни. Це ще один етап мого дорослішання.

Війна перевернула моє життя, позбавила дитинства, вплинула на свідомість.

Я зрозумів, що мова має значення, як і історія, змінив оцінки минулого, ставлення до деяких знакових історичних особистостей, до впливових людей сучасності, які ще недавно викликали довіру. Трансформації зазнав мій психоемоційний стан, економічний добробут. Матеріальні цінності відійшли на другий план.

Я зрозумів, що замість купівлі айфона краще задонатити на дрон чи РЕБ воїнам ЗСУ, адже внесок кожного з нас – це ключ до Перемоги.

За ці 1000 днів війни розгубленість, шок змінилися на впевненість, віру. Віру в перемогу над ворогом. ЗСУ захистили Київ, вигнали окупантів з півночі України, провели успішні Харківську, Херсонську, Курську операції. Тисячі воїнів уже ніколи не повернуться додому живими, адже поклали свої голови на полі бою, захищаючи кожного з нас. Щоразу, ідучи майданом Незалежності у рідному місті, я зупиняюся біля портретів героїв і щиро дякую їм за те, що можу жити, навчатися і мріяти…

Сьогодні кожен свідомий підліток розуміє, що потрібно готувати себе до того, щоб у разі необхідності стати на захист України поруч із батьками.

…Відбій повітряної тривоги відірвав мене від спогадів та роздумів. Виходячи з укриття, я вже не можу мовчати, а хочу кричати, щоб почув увесь світ: «Досить! Зупиніть нелюдів, які принесли в мою Україну смерть, біль, сльози, розруху! Допоможіть славним ЗСУ знищити окупантів, адже наступною ціллю ворога можете бути ви!»

Я впевнений, що скоро настане день без тривог і заплаканих ранків, а земля, натомлена горем, вбереться у квіти.

День, коли ніхто не почує розлючений голос сирен, бо щебетатимуть птахи, і шумітимуть старезні тополі на подвір’ї мого коледжу.

Єдиний сигнал, який хочу почути незабаром, - це сигнал, що сповістить про закінчення війни. Сигнал радості й Перемоги!