Маріупольці довго чекали коридор, щоб виїхати з-під суцільних обстрілів. Виїжджали великою колоною, і коли до вільної території залишалось зовсім трохи, цивільні машини з людьми і дітьми цинічно розстріляли росіяни

До 2014 року я жила у Макіївці. Там навчалась, вийшла заміж, народила першу дитину. Коли я була вагітна другою дитиною, ми пізнали, що таке «руській мір». Нам довелося з чоловіком тікати в Дніпропетровську область, тоді ще в місто Дніпродзержинськ (тепер – Кам’янське). Там народилася наша друга дитина. І відтоді ми тікаємо від «руського міра». 

З 2017 року ми проживали і працювали в Маріуполі. Нам дуже там подобалося. У 2022 році молодша донька пішла у перший клас, а старша - в десятий. Усе було добре. А 24 лютого ми прокинулися від цього жахіття. Спочатку ми працювали і не змогли відразу зорієнтуватись. Не очікували такого і не змогли виїхати. 

Ми жили на лівому березі Маріуполя, а наші родичі проживали біля Кірова, і ми 27 лютого переїхали до них у квартиру, тому що на лівому березі було дуже страшно. А Кірова знаходиться біля «Азовсталі». Ми ховалися в підвалах, пили воду з батареї. А 14 березня ми дізналися, що з міста виїхала колона машин. Наша машина було розбита, але на ходу. 

Авто чоловікового брата розбило, коли в будинок, у якому ми ховалися в підвалі, прилетіла бомба, і машини, які стояли біля під’їзду, дуже постраждали. 

Їхню родину взяв до себе в автівку їхній сусід, а ми з дітьми, речами, котом і морськими свинками 15 березня стали виїжджати з Маріуполя. Нам це вдалося. 

Ми доїхали до села Осипенко. Це була вже окупована територія, але там люди взяли нас на ночівлю. Вони нас прихистили і нагодували супом теплим - це було для нас щось неймовірне. 16 березня ми виїхали на Запоріжжя. Дуже важка була дорога. Дуже багато було російських блокпостів, і це було страшно. Я їхала сильно налякана. 

Щойно ми проїхали окуповану територію, заїхали до наших військових і побачили прапор України, як росіяни обстріляли нашу колону. Наші діти тоді дуже злякались, і ми також. 

Ми залишилися живі, але бачили машини, в які влучили «Гради». У нас ще й машина поламалася. Вона на газу, і газ закінчився, а на бензині вона не могла їхати. Чоловік пішов до наших військових, і вони знайшли машину, яка нас потягла. Та коли почався обстріл, водій дуже різко поїхав – зірвався трос. І той водій покинув нас. Ми підбігли до наших поліцейських. Я ридала, і вони стали мене розпитувати. 

Я сказала, що в машині двоє дітей, попросила допомогти. Вони були готові свою поліцейську машину підігнати, але потім зупинили інше авто, і нас дотягли до Запоріжжя люди, які теж туди їхали. 

Нас дотягнули до газової заправки. Ми заправилися газом і переночували у Запоріжжі. А вже 17 березня доїхали до Дніпра. Зараз ми перебуваємо в Дніпрі. 

Дитина молодша в машину боялася сідати і на вулицю виходити. Вона в підвалі почувалася затишно, коли ми там два тижні були. А до цього ми перебували у квартирі, і було дуже чутно літаки. Зараз уже краще, вона навчається дистанційно. Ми з чоловіком намагаємось робити все від нас залежне. Розповідати та згадувати все це досі дуже важко. 

Ми зареєструвалися в Дніпрі в центрі ЯМаріуполь. Нам допомагають, і дітям нашим теж. Старша донька активна, вона записалася у волонтерську організацію. Ми намагаємося жити далі, але, звичайно, дуже сумуємо за нашим Маріуполем і за Макіївкою. 

Я ще працевлаштована в Маріуполі в дитячому садочку, і ще отримую заробітну плату. Чоловік працює. Ми намагаємося жити далі, віримо в наші ЗСУ. 

Не знаю, які стіни потрібно будувати на кордоні України з Росією, бо ці сусіди ж нікуди не подінуться. Ми з 2014 року з сім’єю тікаємо від їхньої «братньої любові», але вона нас наздогнала. 

Зараз єдине, чого ми чекаємо – це перемога. Ми дуже радіємо за Лиман і чекаємо на перемогу. Віримо в нашу Україну, у ЗСУ. Ми дуже раділи, коли обміняли наших полонених із «Азовсталі». Серед ночі прочитали цю новину, і в нас була велика радість. Живемо і радіємо певним подіям. Сподіваємося на перемогу і живемо, не загадуючи далеко наперед.