Мне 61 рік, ми жили з чоловіком вдвох у селі Довгеньке Харківської області, це Ізюмський район.
Були ми в селі, у наше село стріляли із «Градів», із «Смерчів», потім нас почав бомбити російський літак. Спочатку в город снаряд попав - ми місяць прожили в погребі. Моя сестра дуже постраждала: її контузило, хату дуже побило. Ми бачили, як на наших очах хати горіли. Сусіду попало прямо в дім, а у нас глуха стіна обвалилася і випали вікна, тому ми виїхали у Дніпропетровську область.
Тікали ми під обстрілами, десь кілометр від нас кидали снаряди. Приїхали сюди, і чоловік мій дуже захворів. Кажуть всі, що на нервах, - рак у нього.
Куди тільки я не зверталася: і в Червоний Хрест, і – нічого. Ми залишилися без нічого: в чому були, в тому і тікали. Операція в чоловіка платна, і хімія платна. Я ходжу полю, щоб копійку хоч якусь заробити, - витягую чоловіка, як можу. Допомоги від ООН ми не отримували. Залишилися голі й босі, без нічого.
Я в такому тупику: жити ніде, купити немає за що - я не знаю, як далі жити. Зима на носі, а я не знаю, куди нам далі їхати і як нам далі бути.
В нашому селі вже чотири місяці бойові дії, так що я навіть не знаю, що нам робити далі. Не знаю, куди повертатися. Повертатися нікуди.
