У батьків Тетяни в приватному секторі Маріуполя переховувалась від обстрілів вся сім'я – одинадцять чоловік. Спали одягнені, бо опалення в хаті не було

До війни ми мешкали в мікрорайоні Східному. 24 лютого я була на роботі. Чоловік із дитиною приїхали до мене. Він сказав, що в нас вимкнулося світло, газ. Проживати в нашій квартирі вже не можна було, тому що тривали обстріли – дуже потужні, їх було добре чутно. 

Ми поїхали до батьків у приватний сектор на лівому березі, і там перебували 20 тяжких днів. Їжу готували на багатті, бо газ 2 березня вирубили, світла давно не було. Надворі було тепліше, ніж удома. Ми спали одягненими. У кого що було – знесли та готували разом на вулиці. Їли один раз всією родиною.

Бомба впала поряд із нашим домом. Постраждав дах, стіни, вибило вікна. А там перебувало 11 чоловік - уся сім'я зібралася. 

Наш будинок постраждав від вибуху, а сусідній згорів. І ми були вимушені поїхати, бо, на жаль, залишатися там уже не було можливості. 

Я напередодні виїжджала по воду, і йшла колона в бік заводу Ілліча. Я вибігла назустріч і спитала: «Куди ви їдете?» Вони відповіли, що там начебто є «зелений коридор». А насправді ніякого коридору не було, уже все обстрілювалося. 18 числа ми виїхали, і там уже було дуже страшно: кожні 15 хвилин – вибухи, обстріли. Чутно було автоматні черги, йшли танки, і було видно, що це нескінченні колони. Коли ми виїжджали, за нами прилаштувалися ще п’ять машин. 

На блокпостах нам казали, що скрізь заміновано, і нам не гарантують безпеку. Були і розтяжки, і машини перевернуті – все було зроблено для того, щоб не проїхали танки. 

Вибоїни були великі, снаряди над головою летіли. Вся смуга дорожня була потрощена, там осколки були. Я ще й вивозила своїх батьків. У них взагалі все в будинку згоріло. 

Ми доїжджаємо до Токмака, а там – Україна. Там наші хлопці стояли. Вони нам сказали, куди їхати, де немає бойових дій. Ми їхали та бачили, що на Піщанці люди гуляють, магазини працюють. Ми в пеклі жили 20 днів, а тут - люди гуляють вулицею. Але нас випустили з міста, і ми поїхали у бік Бердянська. Там уже стояли чужі війська – купа танків, машин, бронетехніки.

У машині було скло побите, кузов пом’ятий, але колеса крутилися, і ми доїхали до Дніпра. Зараз ми в Києві. Дочка тут мешкає, вона нас давно кликала.

Я хочу, щоб я, мої діти та онуки жили у вільній Україні, щоб люди спокійно жили. Не плакали і страждали, а насолоджувалися життям, як і люди у всьому світі.