Зараз Ірина з мамою сплять на матраці, який отримали в якості гуманітарної допомоги. Добре одне – вони більше не живуть під постійними обстрілами.

Я жила в місті Бахмут. Мешкала з мамою: переїхала до неї, коли батько помер. До війни я працювала в школі прибиральницею, а мати була на пенсії.

24 лютого я встала рано на роботу, почула шум, вибухи. Відразу зрозуміла, що це війна. Я згадала, як це було у 2014 році. Стріляли десь із боку Костянтинівки.

Ми сиділи удвох із мамою, і не знали, як виїхати. Страх просто не припинявся.

Всі сусіди поїхали, ми залишилися удвох на вулиці. Мій син возив «гуманітарку» до Сєвєродонецька. Якось він подзвонив і сказав терміново збиратися. Ми зібрались і виїхали - він забрав нас фурою сьомого квітня.

Ми виїхали до того, як почалось найстрашніше. Там люди без світла, води та газу вже чотири місяці живуть. Ми намагались якось допомогти знайомим через волонтерів, але зараз це вже неможливо.

Зараз ми в Павлограді Дніпропетровської області. Люди кажуть, що війна у 2024 році скінчиться, а ми мріємо, що раніше – у 2023.