Ми з Покровська на Донеччині, нікуди не виїжджали. Але, оскільки наш дім зруйнували, ми переїхали за іншою адресою. Наш будинок уже непридатний для життя. Працюємо.

Спочатку ми навіть не вірили, що таке сталося. Сестра телефонує та каже: «У нас уже під Києвом танки». Ось так усе почалось. Тоді ми вже повірили. 

Пережили все: страх і біль. І з дому не виходили, і в підвалі сиділи, на роботу не ходили. 

Точніше, чоловік ходив. Страшно було, але я не захотіла виїжджати та кидати чоловіка. Донька боялася, хотіла виїхати. Чекаємо, що скоро все закінчиться, і світ стане кращим. 

З харчами проблеми були, звичайно. Усе було зачинено. Ми шукали, де могли, і одразу зробили запаси. Їздили навіть в іншу область на закупи, бо у нас практично нічого не було. Така сама ситуація і з ліками. Вони батькам були потрібні. Але нічого, вижили – і слава Богу, хоч і залишилися без домівки. 

Нас позбавили свята на Новий рік. Якраз перед Новим роком було два прильоти. Ми тільки зайшли в хату з роботи. Добре, що сховалися зразу в безпечне місце - втекли звідти, де був обвал. Тільки подряпини були невеликі.

У всіх в сім’ї погіршилося здоров'я. Ми на нервах, поганий сон у всіх. Нічого хорошого. Здоров’я точно не додається. 

Мрія одна – що все буде набагато краще, ніж тепер. Тільки б усі були живі і здорові, а потім - час покаже. Хай усе йде поступово.