В Маріуполі під обстрілами люди гуртувались по підвалах і зносили туди все, що могли, щоб вижити. Але запаси їжі закінчувались, а від холоду зовсім нікуди було подітись

Мені 19 років. Я студентка Маріупольського державного університету, спеціальність – «Право». Я жила в Маріуполі з родиною до повномасштабного вторгнення. 

Вночі ми почули, як обстрілюють Маріуполь, ще до офіційного оголошення війни. Тому ми прокинулися та очікували, що далі. Було страшно, тому що ми мали спогади за 2014 рік, як тоді стріляли. І вже розуміли, що почалася війна. Було страшно, але ми тоді зібралися і стали думати, як закривати вікна в будинку, як облаштувати собі підвал тощо.

На самому початку ще їжа була. До 28 лютого було світло. Потім воно зникло, і з ним зникла вода. 2 березня пропав зв'язок. І в нашому мікрорайоні газ зник 6 березня. Тому, звичайно, їжу ми вже не змогли готувати з того, що залишалося. Ми мали зовсім трохи їжі та питної води. В останні тижні, коли ми ще перебували в блокаді, використовували технічну воду. Вона була ніби й чиста, але не питна. На жаль, нам довелося її пити.

Шокувала кількість загиблих, які були на вулицях. Тіла людей і шматки тіл. Звичайній, нормальній людині, звісно, важко на таке дивитися.

Наші декілька вулиць тоді згуртувалися, усі допомагали одне одному, люди об'єдналися. Чоловіки в якийсь момент почали рубати дерева, щоб загородити проїзд окупантам.

14 березня перші машини поїхали в бік Мелекіного. Вони не зупинялися, і ми розуміли, що люди намагаються виїхати. А в нас уже не залишалося питної води. Їжа також закінчувалася. Було дуже холодно. І нас в підвалі на той момент було багато: жінки і діти. Була ще мамина сестра та її діти. Тож ми розуміли, що нам потрібно виїжджати, бо ми тут не виживемо. І ми наступного дня, 15 березня, коли вирушала найбільша колона, десь о десятій, сіли в машини. Але дуже довго нас тримали, не пропускали на блокпостах. 

Ми не знали, яка частина України окупована. За чутками, Запоріжжя було ще наше. Це був найближчий і найбільший населений пункт, тому ми вирішили спершу туди їхати, а потім уже на неокупованій території вирішувати, що нам робити далі. 

Мій тато захищав Маріуполь, зокрема, на «Азовсталі», а потім був у полоні. Війна вплинула на нас не найкращим чином. Тата обміняли торік. 

Війна дуже позначилася на психічному стані кожного з нас. Це вічна тривожність. І пригнічує саме розуміння того, що в нас немає дому. Ми інколи жартуємо, що ми тепер - безхатьки.

Важко зараз дивитися у майбутнє. Але я будую певні плани. Зараз я навчаюся, згодом хочу вступати на магістратуру і далі розвиватися в цьому плані. Бути держслужбовцем і робити корисні речі для своєї країни. На жаль, ми втратили місто. Не хочеться країну втратити. Тому в моїх планах – залишатися в Україні і робити все можливе для розвитку нашої країни.