Ми жили в Ірпені з чоловіком і шестирічною дитиною. Найважчим було виїхати з дому, залишити все, що наживали не один рік. Будинок, слава Богу цілий, тільки вікна пошкоджені. Дуже велика дяка ЗСУ, територіальній обороні та мешканцям міста, які виїхали і не заважали нашим хлопцям.

Найбільше мене шокували моменти прильотів і підриву мостів, коли двері тряслися. І коли винищувачі літали над нами ворожі.

Ми вчасно вибралися. Зателефонував знайомий о восьмій ранку і сказав, що він зараз на перехресті білля стоянки, і там можна ще проїхати. Ми за десять хвилин зібралися і виїхали на своєму автомобілі. 5 березня виїхали, і в той же день вимкнули світло. А от сусіди наші готували їжу на вулиці, волонтери їм підвозили воду.

Ми виїхали до Жашкова, там у знайомих переночували. Потім дитина сказала: «Їдьмо до бабусі», і ми поїхали в Кривий Ріг. Згуртувалися всі наші родичі. У якому б куточку України не були – всі згуртувалися, всі одне одному допомагали.

Хотілося б, щоб якнайшвидше закінчилася війна. Ми переможемо обов’язково і будемо відбудовувати свою країну. Наша країна буде процвітати, а сусіди наші сконають – ті, які хотіли Київ за три дні взяти та вбили багато мирних людей.