Вікторія Леонідівна Кравчук, учителька інтегрованого курсу літератур (української та зарубіжної) Старокостянтинівської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №1

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

У ХХІ столітті все перевернулося з ніг на голову...

…Самотня людська постать на передньому плані здається загубленою у величезному жахливому світі. Обличчя людини уявляється безликою, застиглою маскою, яка випускає нестямний крик.

Трагічній гримасі обличчя людини протиставлені спокійні постаті людей, які, не обертаючись, розчиняються у променях сонця, залишаючи після себе атмосферу крижаної байдужості. Крик заповнює собою все довкола: він рветься із очей, через відкритий рот, але його ніхто не чує. І це жахливо!..

В кімнаті тиша, довгоочікуваний спокій, годинник безупинно відраховує час, думки рояться у голові, у душі дискомфортне відчуття, яке можна назвати «страхом білого аркуша». Я наче й хочу щось сказати, але дуже страшно почати .

Добре, спроба з другої спроби, тому що перша спроба часто буває не дуже вдалою. І це нормально, що вона буває різною, бо тут головне, щоб вона взагалі була.

Я закриваю очі. Та сама картина, не можу позбутися відчуття шаленства та скороминучості. Все довкола несеться зі швидкістю світла. Ловлю себе на думці: «Безумне ХХІ століття… Страшний час…»

Інформаційний потік наче змагається сам із собою, тисячі нових слів збуджено дзижчать навколо – «денацифікація», «демілітаризація», «генетичне програмування», «штучний інтелект», «машини, якими ніхто не керує і які самонавчаються» – куди прямує людство?

Згадую, що час ходить по спіралі, тому, можливо, скоро все перевернеться знову?..

Прислухаюся до реплік, я вгадала, але не думала, що буде так масштабно «перезагружено» нашу людську свідомість. Ми звикли до того, що Бог марширує лише там, і лише до тих пір, де ми йому визначаємо.

Споглядаю довкола білі маски, халати, захисні костюми… Вирує пандемія війни. Все свідчить про те, що там коїться щось жахливе і моторошне.

Ті, хто серед хаосу, безкінечної вервиці страху, не злякалися, не втратили людської гідності й простягнули руку допомоги приреченим, були усюди, і це добрий знак.

Епідемія війни — це як багаття: поки є дрова, вона горить. А коли пального немає, то вогнище загасає.

Страшно, але ловлю себе на думці, що перезавантаження було потрібне, щоб нагадати нам, людям, про людське…

… Та сама постать, але уже не самотня, не загублена у величезному світі, а обличчя її уже не безлике і не випускає нестямний крик. Крізь глибоку безнадію, крізь постійне падіння людини, легеньким промінчиком проступає надія, а за нею з’являється віра в те, що врешті-решт людському безумству настане кінець.