Поліна Бойко, 9-в клас, ліцей "Інтелект" Долинської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе — Толмач Наталія Іванівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Сьогодні, коли сирена знову розірвала небо над моїм містечком, почула, як однокласник байдуже засміявся: «О, знову мінус урок». Це обурило, вивело з рівноваги… Світ навколо ніби розчинився, і подумки я перемістилася туди, де сховані уламки пам’яті про лютневий ранок, що розірвав моє життя на «до» і «після».

До того світанку життя плило ніжним полотном, витканим зі звичних ниток. Місто прокидалося під поспішні кроки сонних людей, гудіння автівок, калатання коліс потягів. У мріях вимальовувалися чудові подорожі до далеких країн, крамнички з усякими дрібничками, залицяння «крутих» хлопців.... Я була частиною світу, де кожен горів надією, немов маленька свічка. Але потім прийшов день, що спалив це дотла.

24 лютого 2022 року я прокинулася від будильника, що крізь сон звучав десь далеко, наче з іншого життя. Збиралася до школи, на контрольну з історії, до якої не готувалася, бо всю ніч «залипала» в іграх. Було не соромно, ні, — байдуже... Поки снідала, прийшло повідомлення від подруги:

— Що робиш?

— У школу збираюся.

— Ти йдеш у школу?

— Так, — відповіла я. — А що?

— Так почалася ж війна...

Слова зависли в повітрі, розбиваючи ранкову тишу. Перечитала їх кілька разів, ніби шукала помилку, намагаючись відмотати час назад. Потім, немов уві сні, побігла до мами.

Вона стояла бліда, наче тінь. Ми увімкнули телевізор, і єдине, що пам'ятаю, — це мамині обійми. Як потрібні вони були мені…

Міцні, беззвучні... Слів не було, щоб пояснити, що діялося всередині… Прокинувся молодший братик (йому всього чотири роки). У ясних очах побачила страх. Відчувши це, пригорнула малого до себе. Він ніби все розумів, але потребував допомоги, саме так, як я — маминих обіймів.

Того дня мрії ніби хтось стер. Просто натиснув «delete» на все, що було таким рідним, знайомим, дорогим.

Залишилися лише дні, що злилися в темну густу кашу. Ми сиділи в погребі, загорнувшись у ковдри, слухали, як зверху щось гуде: це був звук, що став нашим новим серцебиттям. У кота тремтіли лапи, у мами — руки. Братик спав, ткнувшись носом у моє плече. А в мене боліла душа, ніби розбите скло. І єдине питання, що випалювало мозок, мов розпечене залізо: що буде далі?

Моя родина з усіх сил намагалася триматися, не показувати болю: зберігала все в собі. І я вдячна рідним за підтримку, за обійми, бо це допомагає сьогодні нам триматися, не падати духом. Війна згуртувала нашу сім’ю, показала, що разом ми можемо вистояти.

Потім дізналася, що найкраща подруга їде до Польщі. Ми попрощалися через відеозв'язок: вона плакала, а я стискала губи, щоб не розсипатися на друзки. Тієї ночі гірко ридала до безсилля, але нікому не казала... Навіть мамі: здавалося, якщо вимовлю цей біль, він стане ще нестерпнішим.

Пісні, які любила слухати (важкий метал, ню-метал), стали для мене порятунком. Вони не заспокоювали, ні. Були сталевим каркасом, що не давав зламатися.

Звучали так, ніби хтось нарешті випустив назовні той крик, що душив мене всередині, той біль, який я не могла виказати словами.

Минуло три роки. Здається, що звикла... Як не дивно, але ловлю себе на думці, що тривога для мене тепер, як дзвінок на перерву... Викладати «сторіз» з укриття стало новою нормою. Я навчилася жити в обіймах страху так, ніби це просто інша реальність. Але інколи щось ніби відмотує час назад, до того самого лютневого ранку — і тоді стає моторошно, тривожно, боляче. Це ніби роз’ятрена рана, що ніколи не загоюється.

Але сьогодні... Сьогодні щось прорвало, наче вода греблю. Сирена, рюкзак, що стоїть у коридорі, мерехтливе світло лампи — усе злилося в один пронизливий кадр. Раптом згадала, як мама обіймала мене в той перший день війни, як її обличчя було сповнене болю, який вона так відчайдушно намагалася приховати.

І зрозуміла: більше не пам'ятаю, коли востаннє відчувала себе дитиною, безтурботною і захищеною. Я подорослішала…

Це сталося тоді, коли вперше побачила, як плаче моя мама, і відчула, що маю бути сильною... Тримаю це в собі, аж поки не виллю душу на папері (завела свій «Notebook»): тільки коли розказуєш про пережите, коли випускаєш назовні свій біль, тоді стає трохи легше дихати. Але є речі, які не можна описати... Вони просто лежать глибоко… Як той перший день війни, що став частиною моєї зраненої душі.

Сьогодні згадала все, ніби хтось відмотав стрічку часу назад. Як усе змінилося, і знову вчуся приймати цю нову, обпалену війною реальність, де моє дитинство залишилося за межею фатального ранку, а я сама стала лише тінню того, якою була колись. Обернувшись до однокласника, випалила йому в очі: «Ти розумієш, що це мінус три роки нашого життя»…