У 2014 році доньці було 4 роки, синові Богдану – 1,5 місяці. Йому на той момент зробили операцію на головному мозку. Ми рік не вирішувалися кинути все і виїхати. З донькою і хворим сином (тепер він з інвалідністю – лежачий), я сиділа в підвалі, коли йшли бої. Спала з дітьми в коридорі біля дверей на підлозі, якщо раптом снаряд прилетить в квартиру.

У Луганську, коли відбувалися захоплення військкоматів, навколо стріляли, уся дитяча обласна лікарня з важкими дітьми сиділи в підвалах. Ніхто не знав, як виїхати додому. Ми за день спускалися по тричі в підвал з важкохворими дітьми. Хтось не витримував, забирав виписки та їхав додому. Ми з Бодей виявилися найбільш стійкими, виписалися останніми – 8 червня, коли трохи все стихло.

У серпні були найжорстокіші бої: у нас під вікном впав снаряд, я дивом вчасно вискочила в коридор із немовлям на руках, і ми залишилися живі. Сиділи як на пороховій бочці весь рік. Ми навіть не думали і не складали списки, що із собою брати. Завдяки волонтерам ледве виїхали у 2015-му.