Юлія Вікторівна втратила свій будинок. Добре, що їй з сином вдалося врятуватися. Після цього вони ще понад місяць жили в підвалі. З селища виїхали на велосипедах

Мені 45 років. Я сама виховую дитину. Жила в селищі Високопілля Херсонської області. Півтора місяці провела в окупації. Залишилася без будинку й роботи. Зараз живу в Кривому Розі.

Вранці 24 лютого я збиралася на роботу. Зайшла в інтернет і прочитала інформацію про те, що почалася війна. Спочатку думала, що це жарт. Та виявилося, що це геть не смішно. До сьомого березня ще працювала. Ввечері 13 березня окупанти накрили нас «Градами», розбили наш будинок. Ми з сином утікали під обстрілами. Побігли в підвал на інший кінець селища. Там нас було двадцять чоловік, половина з яких – діти. Не вистачало продуктів і засобів гігієни. Готували на вогнищі під обстрілами. Тяжко було. 

Найстрашніше – це російські солдати. Їх боялися і малі, й дорослі. Вони грабували, знущалися, вбивали. Ми намагалися не потрапляти їм на очі, втікали від їхніх машин.

З селища ми виїхали на велосипедах. Доїхали до Архангельського, а звідти нас човнами переправили в Зарічне. До Кривого Рогу доїхали на тракторі. Це було після Великодня. Тоді дуже багато людей виїхало. Уже було несила терпіти обстріли. Діти були на межі. Заради них і виїхали. 

Живемо на квартирі. Люди добре прийняли, допомагають. Ми віримо в наших солдатів. Бачимо, наскільки вони наблизилися до Херсона, скільки сіл звільнили. Віримо, що війна закінчиться нашою перемогою. Будемо якось усе відбудовувати. У Високопілля вже потроху підводять світло й газ.  Працює поліція й лікарня. Хочеться додому. Прагнемо свого звичного життя.