Олександра Романівна  трималась у рідному місті скільки могла. Але коли обстріли значно посилились, вона не витримала й поїхала з дому.

Я зі Слов'янського району Донецької області, місто Миколаївка. Мені 73 роки. Від початку війни ми сиділи у підвалах. Все думали, що ось-ось легше стане. Але з часом обстріли ставали частішими – то тут впаде, то там. Тож ми з сусідкою і ще з однією знайомою зібрались та поїхали. Шостого квітня це було. Якраз тоді, коли в Краматорську на залізничному вокзалі ракета впала.

Коли ми виїжджали, людей з дітьми було дуже багато – я такого скільки живу не бачила. Ми їхали спочатку евакуаційними автобусами. Нас супроводжувала поліція. Дуже всі хвилювались. Такий натовп був - людям було страшно, аби ніхто не впав, особливо діти. Потім ми довго на потяг чекали, та все ж дочекались. Хот хотів, міг тим потягом їхати до Польщі, або навіть до Німеччини. З нашої місцевості чоловік десять їхали - ми всі встали у Полтаві. Тут і залишились.

Я ніколи не думала, що у нас може війна статись. Жили собі, все добре було, пенсію отримували. Ми щойно почали жити для себе - і тут таке.

Тепер тільки молимось, аби у дітей та онуків усе гаразд було – дуже переживаю за них, про себе вже й не думаю.

Онука моя навчалась в Харкові, а жила і працювала в Києві. Так в Києві і залишилась – спочатку епідемія була, потім війна. А я зараз у дитячому садочку в Полтаві. Тут обладнали центр для тих, хто від війни втік. Люди тут хороші працюють, до нас гарно ставляться. Я по лікарням огляди проходжу. У мене проблеми з ногами та з очима, але мені тут допомагають.

Я віруюча людина і молюся, щоб війна закінчилася якомога скоріше. Я в це вірю і хочу, щоб люди вірили. Я не знаю, що буде далі - на все воля Божа. Єдине, що хочеться - миру.