Охтирка прийняла на себе перший удар. Я живу у тому районі, де окупанти заходили з боку росії. Були обстріли, авіанальоти. Ми чули вибухи, до нас летіли уламки.

У нас двоє маленьких онуків, двоє старших. Хвилювалися, сиділи у погребі постійно. Труднощі були моральні. Продукти і медикаменти на перший випадок були. Мінялися з сусідами: кому що було потрібно. Ми допомагали і військовим, чим могли: вони у нас стояли.

Намагалися гуртуватися. Самому дуже важко, а якщо згуртуєшся, то трошки легше. У нас гарний погріб, там іноді переховувалося до 30 людей. Була взаємна допомога: один одного підтримували, ділились останнім. Це - найважливіше, я вважаю.

Найстрашніше – це авіанальоти, коли скидали авіабомби. Все тремтіло, ходило ходуном.

Ми залишалися в Охтирці, а дочки виїжджали, бо було дуже лячно. Вони їхали своїм ходом у бік Полтави. Трохи побули в евакуації, тепер повернулися.

Я на пенсії, учасник ліквідації на ЧАЕС. Так і виживаю.

Як тільки буде наше перемога, тоді й закінчиться війна. Після перемоги буде все добре. Україна має піднятися з руїн і процвітати.