Життя до війни було чудовим. Ми жили у Степногірську, це буквально 27 кілометрів від Запоріжжя. Був свій бізнес – магазин будматеріалів. П'ятирічна донька ходила у садочок. Нас від цього всього «асвабіділі». Тепер ми живемо у Запоріжжі, переселенці, орендуємо житло.

Зранку 24 лютого нам зателефонував свекор, він працював водієм зерновоза, - вони саме їхали у бік Херсону. Їх попередили про наступ росіян, сказали розвертатись назад. Від нього ми і дізнались, що почалася війна. Потім почали звідусіль приходити повідомлення. Ми чули відлуння вибухів. Бої були за Мелітополем - це було далеко, але ми вже їх чули з перших днів.

Ми перебували у Степногірську до кінця березня. У нас уже були влучання. Спочатку ми не хотіли виїжджати, ховалися з дитиною по підвалах. Коли морально не витримали – виїхали.

Ніч просиділи у підвалі, спати не могли, постійно чули звуки вибухів. Дитина маленька, перелякалась. Нас запросили до Запоріжжя на кілька днів, щоб пересидіти, але ми й досі тут.

Одного разу ми повертались до Степногірська за речами. Дуже страшно було. Наше селище не окуповане, але - на лінії вогню.

Найбільше хвилюємось за батьків чоловіка, які залишились у Степногірську, за наш дім. Батьки не хочуть виїжджати, а наше селище нині під постійними обстрілами.

Я не можу влаштуватися на роботу, бо у мене дитина. Чоловік допомагає людям як волонтер.

Ми дуже хочемо повернутися додому. Сподіваємося, що війна скоро закінчиться, і ми зможемо це зробити.