Поспєхова Лідія, 1 курс, ВСП "Рівненський фаховий коледж НУБіП України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Троцюк Вікторія Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Від народження я зі своєю родиною мешкала в Луганській області. Не дуже добре пам’ятаю події 2014 року, але запам’ятала 24 лютого 2022 року переляканими поглядами батьків, повідомленням про те, що ми не йдемо до школи, куди збиралися з натхненням та очікуванням зустрічі з однокласниками після карантину.

Не склалося зустрітися… 

26 лютого 2022 року почалося з двох прильотів на нашій вулиці, будинок залишився без опалення та електроенергії, ми з сестрою відчули на собі силу вибухової хвилі, всі вікна позривало із замків, і вони відчинилися. З цього дня почалося життя поза домом…

Батьки шукали безпечне місце, де ми могли би жити. Спочатку це було укриття в будинку культури, де місця не було навіть сісти, там ми перебували декілька годин і зрозуміли, що це не вихід з положення.

Поруч знаходилася будівля християнської організації, яка вже почала волонтерський рух. Проводилась евакуація населення волонтерами громадської організації «SaveUkraine» з найближчих сіл, міст, які потерпали від обстрілів. Людей забирали з підвалів, змучених, з пораненнями, лежачих хворих – їх звозили в це приміщення, надавали притулок на кілька днів, необхідних для розформування транспорту, який евакуював їх на Захід України.

Мої батьки долучилися до роботи в цій організації, ми знайшли притулок в приміщенні церкви на півтора місяці.

Мама, яка за освітою є фахівцем з соціальної роботи, працювала з людьми, надавала підтримку, годувала, шукала змінний одяг, влаштовувала на ночівлю. Я з молодшою сестрою були завжди поруч з мамою. Допомагали годувати тварин, яких привозили із собою люди.

Перші декілька тижнів проводили у підвалі церкви, облаштованому під укриття, – де і почали хворіти.

За  деякий час ми звикли до звуків вибухів, але виходити на вулицю було категорично заборонено. Зник інтернет, тому навчатися онлайн не було можливості.

В цей час мене не відпускало відчуття недійсності, все відбувалося на автоматі, люди ще не могли сприйняти те, що коїлося навкруги. Тримала надія, що завтра все скінчиться… Мама щодня цікавилася станом ремонтних робіт на нашій вулиці, сподівалася, що відновлять постачання електроенергії, і можна буде опалювати наш будинок.

Та повернутися додому мені не судилося, з 26 лютого 2022 року я жодного разу там не була… 

5 квітня 2022 року відбулася наша евакуація до Донецької області в місто троянд – Бахмут, і продовження співпраці з волонтерами, з якими ми за цей час  поріднилися. До роботи додалося ще й приймання посилок, розбір ліків, які приходили з-за кордону як благодійна допомога, я перекладала з англійської, німецької, італійської мов призначення цих ліків, а мама їх підписувала та розкладала по запитах. А прохання надходили як від цивільного населення так і від наших військових, які стали частими гостями у нас.  

Але і в Бахмуті війна все ближче відчувалася, звуки вибухів посилилися. Літаки щодня систематично в той самий час скидали бомби на місто.

Останньою краплею стала подія, коли під час нашої прогулянки берегом річки снаряд розірвався на протилежному боці, те відчуття страху спливає і зараз при якихось гучних звуках.  

Так 30 травня 2022 року ми опинилися в Рівненській області, їхали не маючи знайомих або родичів, просто в прихисток благодійного фонду. Дуже шкода було розлучатися з командою волонтерів, вони залишилися працювати в Донецькій області. Потім була зміна місця проживання, нова школа, нові друзі, але кожні пів року я чекаю в гості свою найкращу подругу Ксенію з мого рідного Лисичанська.

Хоча нас й розкидало по різним областям країни, відстань в 650 км не стала для нас перешкодою. Щоразу згадуємо все те, до болю привабливе, що залишилося поза війною…

Але однаковісінько ми всі, старі та нові друзі, діти та дорослі чекаємо на Перемогу! Навчаємося, щоб відбудувати нашу Україну!