Рудь Дарина, 1 курс, ВСП "Рівненський фаховий коледж НУБіП України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Троцюк Вікторія Віталіївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я є українка. Пишаюся тим, що народжена саме в Україні, але...   24 лютого 2022 року росія завдала масштабного авіаудару по території нашої суверенної країни. Я запам’ятала той день, бо земля задрижала і небо заплакало. Він став початком подій, що перевернули внутрішній світ кожного з нас.

Найважчими були перші з 1000 днів війни, сповнені  нерозуміння того, що буде далі, чи прокинемося ми завтра. Незвідане жахало нас. Ночі були страшними. А дні оповиті тривогою.

Той ранок почався із дзвінка від тата. Мій тато є одним з тих, хто в перший день війни бачили запеклі бої в Київській області. Сильний духом та морально витривалий, татусь бореться за нашу свободу, правду, волю, за наше майбутнє. Великі втрати друзів, розлука з рідними, що вимірюється сотнями кілометрів, не погасили його патріотизм.

Знищуючи ворога на нульових позиціях, тато знаходить вільну хвилину, щоб повідомити, що з ним все добре, він береже нас.

Я чекаю його живим удома з нашою перемогою. Ціннішого за життя немає нічого. Я знаю, Тато - взірцевий Герой!

Звитяжці є і серед моїх знайомих волонтерів із Волині. Наприклад, Катерина Капран, яка з перших днів війни бачила те, що навіть у пеклі назвуть пеклом. Під обстрілами ворожої техніки вона важкими шляхами потрапляла до своїх знайомих військових на фронт з продуктами, усім необхідним.

Моя сім’я теж долучалася до цієї важливої справи, коли смілива волонтерка проїздила через моє рідне село.

Ми допомагаємо, чим можемо, аби наші захисники повернулися додому живими та здоровими. Я вважаю, що кожен, хто приєднується до доброго діла задля блага нашої країни – маленький волонтер.

Війна спонукнула мене до написання вірша, який я присвятила своєму тату. Кожен рядок у вірші -  це про нашу правду, про події війни, про глибокий сенс пережитого нами.

Такі вірші писати напрочуд важко. Хвиля емоцій поглинає неначе цунамі.

18 квітня 2022 року нашу сім’ю сколихнула ще одна трагедія. У лікарні від цукрового діабету померла бабуся, мама тата. Це був дуже складний період нашого життя.

Ми змогли, ми це пережили і продовжуємо жити далі, як важко не було б іти.

Зараз мені шістнадцять років, проте слово «війна» мені знайоме ще з раннього віку, коли я була маленькою допитливою дівчинкою. Я не дуже розуміла масштаби цього слова, доки тато не потрапив в ООС… Дуже хвилювалася за татуся, чекала з нетерпінням на дзвінок від нього, бо любила розпитувати про події, що траплялися з ним в момент, коли мене немає поряд.

Зараз я – сильна, але травмована особистість, яка в майбутньому зробить все для того, щоб жодна така ж маленька дівчинка не знала, що таке ця клята «війна». Жоден лікар не полікує ті рани, що так глибоко в серці.

Проживаючи такі непрості дні, я розумію, що ніхто окрім нас не зробить цей світ краще. Від себе ховатися в глухі кути не стану. Я росту в складний час, проте знаю, що потрібно діяти. Я проти корупції, я за правду, волю, чесність! Саме війна вказала мені на правильний шлях у майбутньому.

Я буду працювати на благо нашої країни і захищати її волю, недоторканість та суверенітет. На території моєї держави обов’язково буде панувати мир, але ж якою великою ціною...