Барабаш Крістіна, 11 клас, Комунальний заклад "Святогірський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Святогірської міської ради Краматорського району Донецької області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Валюх Ольга Борисівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Мене звати Барабаш Крістіна. Я з міста Святогірськ, що на Донеччині. Навчаюся в 11 класі КЗ «Святогірський заклад загальної середньої освіти І-ІІІ ступенів Святогірської міської ради Краматорського району Донецької області».

Цей рік — випускний, а мій шлях навчання останні три роки оповитий війною.

Усе почалося 24 лютого 2022 року. Того ранку я отримала трагічну звістку через повідомлення від класного керівника про те, що в нашій рідній Україні розпочалася війна. Спочатку цю звістку я сприйняла, як поганий сон. Але вибухи та сирени, які ми почули незабаром, підтвердили страшну реальність.

Навчання перевели в дистанційну форму, я дуже сумувала за своїм закладом і мріяла повернутися до рідного класу.

Через деякий час у нашому закладі був організований пункт для переселенців із міст: Ізюма, Сіверськодонецька, Попасної. Разом із учителями, батьками та дітьми ми облаштовували приміщення для людей, які втратили свої домівки. Це було нелегко, але ми всі допомагали чим могли: продуктами, одягом, засобами гігієни. Люди з сусідніх міст жили в класах, отримували медичну та психологічну допомогу.

Ми всі сподівалися, що це ненадовго і скоро життя повернеться до нормального ритму. Але війна лише починалася, і найгірше було попереду.

Місто піддавалося регулярним обстрілам. Горіли будинки, знищувалася інфраструктура, навіть наша гордість — Свято-Успенська Святогірська Лавра, яка була частиною культурної спадщини України, також постраждала від обстрілів.

Кожен день був схожий на пекло: вибухи, тривоги, і ми постійно перебували в тривозі за своє життя.

Наша сім’я прийняла рішення, що залишатися в місті стає занадто небезпечно. Ми почали готуватися до евакуації. Однак бабусю і дідуся ми не змогли вмовити поїхати з нами. Розлучитися з ними було неймовірно важко.

Ми покинули Святогірськ і переїхали в безпечніше місце, але моя душа залишилася вдома, з рідними. Я не могла спокійно спати чи вчитися, постійно думаючи про те, як вони там.

Спочатку ми переїхали до Дніпропетровської області. Там нам допомагали волонтери та місцеві жителі, надаючи все необхідне. Пізніше ми переїхали до Києва, де також знайшли підтримку. Люди, незважаючи на всі труднощі, виявляли неймовірну доброту й готовність допомагати. Волонтери були справжніми героями цього часу, адже саме завдяки їм багато сімей змогли вижити в умовах війни.

1 червня наш будинок потрапив під обстріл і згорів. А 7 червня місто захопили окупанти. На душі стало ще важче, коли зник зв’язок з бабусею і дідусем. Щодня я чекала новин, живучи надією, що з ними все гаразд.

Проте 12 вересня 2022 року – важливий день, який запам'ятала на все життя. Того дня українські військові звільнили Святогірськ. Місто перебувало в окупації понад три місяці, і за цей час воно зазнало величезних руйнувань. Окупанти знищили будинки, заклад — те, що колись було частиною мого мирного життя.

Але, незважаючи на все це, радість звільнення переповнювала серце. Найбільше щастя — це перші дзвінки від рідних, звістка, що вони живі.

Втім, війна тривала, і ситуація в країні залишалася важкою. Щодня ми жили під звуки сирен, в очікуванні чергового ракетного удару. Майже кожен день у Києві працювало ППО, країна була охоплена повітряними тривогами. З огляду на небезпеку, наша сім’я прийняла важке рішення виїхати до Польщі.

Покинути Україну було нелегко, адже там залишилася моя рідна земля, моє місто, моє серце.

Ми вже довгий час живемо далеко від дому, але я не припиняю сумувати за рідною країною. Щоразу, коли чую новини про Святогірськ, відчуваю біль, але також і надію. Я вірю, що скоро настане день, коли війна закінчиться, і я зможу повернутися додому - у вільну і мирну Україну.

Що потрібно зробити у цьому жорстокому світі, щоб закінчилося кровопролиття? Я хочу, щоб наш світ був радісним, дарував щасливі роки життя, надію на краще майбуття».

Переді мною картина квітучого саду – це моя прекрасна Україна, відбудована, оновлена, очищена, зачаровує своєю красою, таємничістю і дарує надію на краще майбуття. Саме таким я бачу світ : квітучим, щасливим, оновленим! Я сподіваюсь, що моє майбутнє буде саме таким.

Війна — це жах, біль, страх і сльози. Вона забрала багато життів, залишила людей без домівок і мрій. Але, попри все це, я вірю в нашу перемогу. Я вірю, що Україна відродиться, і ми всі разом будемо будувати нове майбутнє.

Все буде Україна!