Шевченко Грета

КЗ «Харківський ліцей №12 Харківської міської ради»; 9-В клас 

ПІБ вчителя, який надихнув на написання есе: Олійник Ольга Володимирівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна в Україні, яка стала найжахливішою подією в нашому житті. Вона неодмінно торкнулася кожного українця та кожної українки, включаючи і нашу сім'ю, і залишила глибокий слід у моїх спогадах назавжди...

Зранку 24 лютого я прокинулася від батькового голосу: "Почалася війна", - сказав він тихо, але впевнено, що дуже налякало мене. Мене огорнуло відчуття страху, ніби холодний вітер вдарив мене з усіх боків, а серце стиснулось так, як ніколи раніше. Та найбільше мене турбувала відсутність мами поруч у той момент. Вона була далеко від нас у відрядженні. Я, тато та мої двоє молодших братів залишились разом у цей тяжкий час без найріднішою – нашої неньки.

Спочатку було лячно. Відсутність інтернету, світла і зв'язку бентежила мене. Без можливості зв'язатися з друзями та родичами створилось враження втрати світу та відчуття самотності. А постійні переїзди від домівки до домівки моїх бабусь і дідусів було єдиним, що підіймало мені настрій, адже у мене була змога бути поряд з найважливішими для мене людьми.

Я досі пам'ятаю перше звернення Президента, першу жахливу сирену - звук війни, який я почула вперше у своєму житті та перший вибух. А потім і перша подорож зі свого рідного Харкова до іншого кінця України.

Моя мама була у Львові -  на заході нашої країни під час початку війни. Після двох тижнів страждань, від бездіяльності і безкінечних вагань, ми вирішили рухатись туди. Подорож була неймовірно важкою. Мене і досі огортає страх, коли я згадую, як тисячі людей, втікаючи від війни, брали усе найцінніше і намагалися захистити своїх близьких. Вони поспішали і бігли до вагонів, не втрачаючи миті шансу, відчуваючи, що це їх єдина надія втекти від жахіття.

Під час того епізоду я побачила свого тата в абсолютно новому світлі. Мені було дуже важко дивитися, наскільки йому було складно нести важкі сумки і маленького братика на руках, тоді як мій інший брат тримав мене за руку і біг поруч. Цей момент, коли я бачила, як біль у спині паралізував тата, заважаючи йому рухатися, а серце роздирало від того, що я не могла нічого зробити.

Я досі пам'ятаю цю найжахливішу картину в моєму житті – зима, холод, люди, що падали, крики дітей, та батько, що робив усе, аби ми дісталися поїзда, і сльози, ті сльози невідомості на очах у моїх братів. Ці моменти залишаться назавжди в моїй пам'яті.

Але, на щастя, зрештою, усе обернулося на краще для моєї сім'ї, і, можливо, саме віра в чудо стала нашим путівником через ці випробування, і ми успішно змогли сісти у вагон до «спокою». Відчуття суму, страху та цікавості змішалися в мені в той момент, проте це була також подорож до щастя, до можливості побачити нашу маму і нарешті, за можливості, знайти спокій. 

Як то кажуть: «Потрібні люди приходять в потрібний час», саме таким прислів'ям можна описати нашу подорож далі. Зустрівши нашу матусю, нарешті змогла її обійняти.

Поїхали ми жити у маленьке містечко Дрогобич, де привітно нас запросила пожити тітка, пробули ми там три місяці. І хочу сказати вам, що місто Дрогобич, залишиться у моєму серці назавжди.

Навіть тепер, коли я повернулася у своє рідне місто Харків, воно манить мене чимось, і мені неймовірно хочеться їхати туди знову і знову, хоча я і поверталася туди ще раз вже при спокійніших обставинах. Якась частинка моєї душі залишається ще і досі там. І я ніколи не забуду, як це місце врятувало нас від найжахливіших перших місяців війни, місяців жаху і розрухи, і, можливо, саме через це воно є особливим для мене.

Врешті-решт, головне, що я хочу сказати своєю розповіддю, - це те, що війна - це не тільки погані відчуття... Вона приносить однаково як зло, так і добро. Цей період турбот і невпевненості був для мене життям страху. Розуміння, що світ може змінитися миттєво, збудження від невідомого майбутнього, тривога перед невпевненістю та бажання знайти опору в цих складних моментах - це все переплітається в почуттях.

Але зараз, коли я згадую ті часи, я відчуваю не лише сум, а й радість, не тільки печаль, а й щось веселе, з ноткою приємного. І не дивлячись на те, що в моїй країні і досі йде війна, я не припиняю вірити, що все буде добре, все обов’язково налагодиться.

Отже, це історія про те, як моя маленька родина Великої країни пережила важкі часи та знайшла світло у темряві! «Буду жити – геть думи сумні!»