Галаган Павло, 2 курс, Державний професійно-технічний навчальний заклад "Роменське вище професійне училище"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Яцменко Світлана Миколаївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

До війни я жив звичайним життям. Прокидався зранку, йшов до школи, зустрічався з друзями, будував плани на майбутнє. Мріяв стати айтішником, закінчити 11 клас із відзнакою, вступити до омріяного вишу. Здавалося, що все під контролем. Та 24 лютого 2022 року змінило все. Із перших вибухів, із перших тривог життя розділилося на «до» і «після».

Страх, розгубленість, пакування речей у паніці — це те, що я досі бачу у снах.

Коли нашу область почали активно обстрілювати, ми з мамою змушені були тікати. Батько на той момент уже був у теробороні. Ми виїхали за ніч, не знаючи, де опинимося.

Я ніколи не забуду той автобус — повний дітей, жінок, літніх людей із валізами й котами в переносках. Люди мовчали, обіймалися, молилися.

У той момент я відчув, як звичний ґрунт під ногами зник. Ми потрапили до невеликого містечка в іншій області. У шкільному приміщенні нас тимчасово поселили разом з іншими переселенцями. Спали на карематах у спортзалі. Було холодно, незатишно, тісно.

Я тоді думав, що нічого гіршого вже не буде. Було відчуття повної порожнечі: мій дім залишився в минулому, школа — закрита, друзі — невідомо де. Втрачене відчуття безпеки, спокою, стабільності.

Але наступного дня все змінилося.

До школи прийшли місцеві старшокласники. Хлопці й дівчата мого віку. Вони принесли чай, бутерброди, ковдри, старі светри. Але найголовніше — вони прийшли з добротою. Один із них, Назар, запитав, чи я хочу приєднатися до занять у їхньому класі. Спочатку я не хотів. Мені здавалося, що я — чужий.

Але його підтримка була щирою. Він не тиснув. Просто сказав: «Коли будеш готовий — ми чекаємо».

Уже за кілька днів я сидів у новому класі. Мені позичили підручники, дали ручки, навіть записник. Учителі не питали зайвого, лише підтримували. Однокласники прийняли мене, як свого. І в цьому було щось надзвичайне.

Бо коли тебе витягують із темряви — не словами, а діями — ти починаєш знову вірити.

Допомога, яку я отримав, не була героїчною чи гучною. Вона була людяною. Вона повернула мені відчуття гідності. Я знову почав вчитися, читати, спілкуватися. Я відчув, що можу щось змінити навіть у цих умовах. Через деякий час приєднався до волонтерського гуртка в школі. Ми готували смаколики для благодійного ярмарку, збирали речі для інших переселенців, допомагали в укритті. І це був мій спосіб сказати: «Дякую». Я не просто отримав допомогу — я передав її далі.

Ця подія змінила мій світогляд. Раніше я думав, що бути сильним — це бути самостійним, не потребувати нікого. Тепер я знаю: справжня сила — у взаємності.

Допомога — це не слабкість, це міст між душами. Іноді кілька добрих слів і чашка гарячого чаю можуть стати початком нового життя.

Моє сприйняття людяності змінилося. Я побачив, як багато світла є в людях. У той час, коли навколо руйнувалися міста, народжувалося щось інше — нова Україна, в якій єдність і допомога стали основою. Тепер я впевнений: ми переможемо не лише тому, що боремось, а тому що разом. Бо навіть у найтемніші часи хтось обов’язково прийде, простягне руку — і змінить усе.