24 лютого я сказала таку фразу: «Боже, ХХІ століття, а в нас війна! Люди з глузду з’їхали». Росію я завжди вважала ворогом. Для мене це ворог ще з 2014 року. Що запам’яталося? Холод, жах, страх. Це перші мої відчуття. 

Проживала я в приватному будинку. Через декілька днів нам перебили світло. Добре, ще хоч газ був. Було дуже холодно. Ось такі були відчуття. А вже у квітні були перші прильоти, і це був просто жах. Ми тікали в погреби, сиділи там. Серце вискакувало так, що ніякі заспокійливі не допомагали. І згодом вирішили виїхати. 

Повкидали все, що могли, в машину і втекли до родичів у Запоріжжя. Коли ми виїжджали, то ззаду стріляли. У нас у дворі щось падало, і до сусідів прилітало. 

Ми тоді дивом врятувалися: заховалися за літню кухню і чули, як били осколки. Слава Богу, всі живі.

Метушня. Перевезення. Смикання. Добре, що ми не на окупованій території, і бували такі дні, коли ми приїжджали по речі додому. От дивишся на тих людей, які рятують свої речі, і думаєш: до чого ми дожилися, що люди під обстрілами їдуть і забирають усе, що тільки можна? Але ми вже все покинули, бо в нас уже все згоріло. 

Ми з дому зробили просто лялечку, а вони все знищили. Все, що ми роками наживали, будували – просто зруйнували.

Своє майбутнє я бачу… як то кажуть, щоб Бог дав мені сил відновити своє житло, тому що здоров’я вже немає, а хочеться, щоб хоч дах над головою був.