У 2014 році я переїхала до Маріуполя, бо жила неподалік, а в моєму селі вже тоді були обстріли. Здавалося, що в місті буде безпечніше, що там можна буде почати все спочатку. І деякий час життя справді налагоджувалося. Але в 2022 році все повторилося. 

Зв’язку не було. Не було води, світла й газу. Ми з дітьми жили у знайомих у підвалі, спали на стільцях, бо лягти не було де. 

Воду добували зі снігу, топили її, щоб хоч щось пити. Їжу готували на багатті з того, що залишалося в запасах. Їли дуже маленькими порціями, щоб вистачило надовше.

Брат зміг вивезти мене і дітей спочатку до Бердянська, а звідти — до Запоріжжя. У Запоріжжі ми жили в дитячому садочку, який тимчасово приймав людей, що втекли від війни. Після цього потягом дісталися до Черкаської області. Тут ми тепер живемо з двома моїми дітьми.  Зараз хочу миру і спокою, щоб знову можна було просто жити.