З перших днів війни росіяни обстрілювали Волноваський район. Люди змушені були тікати від війни під обстрілами. 

Я жила в Урожайному Волноваського району. У мене був двоповерховий будинок у селі. Після обстрілу в хаті повибивало вікна. Коли в село зайшли росіяни, вони обстріляли мою машину в гаражі, розбили всі вікна і фактично все знищили.

Ми готувалися до можливих відключень світла, заправили газовий балон. Завезли дітям м’ясо: дорізали все господарство і склали їм у морозилку. Через тиждень, як усе почалося, світло зникло. Добре, що не закатували м’ясо в банки, бо тоді росіяни його з’їли б. 

Найбільше мене шокував ракетний обстріл. Ми з чоловіком сиділи в підвалі, чули автоматні черги. 

Стару хату розбили, стріляли по підвалу й гаражу. Коли стихло, ми вийшли на вулицю, а на подвір'ї - все розбите і горить. 

Росіяни розбили ворота. Ми запитали, навіщо. Вони відповіли, що ми не відчинили. А ми сказали, що нам і без них добре жилося, ми їх не чекали.

На початку війни з чоловіком намагалися виїхати, але нас завернули і сказали їхати на Донецьк або на Ростов. Ми повернулися назад. 7 квітня разом із сусідами виїхали однією машиною. Схопили сумки і поїхали прямо на Запоріжжя. Згодом нам подзвонили і сказали, що в нашу хату залізли мародери і все звідти витягнули. Машину теж забрали. 

Знайомі з села розповіли, що росіяни вже оселилися в нашому будинку, хоча там немає ні вікон, нічого. 

У Запоріжжі нас зустріли знайомі доньки і безкоштовно поселили. Три місяці ми жили там і платили тільки за комунальні послуги. Зараз переселилися в хостел і живемо безкоштовно. У селі ж були страшні вибухи, перебувати там було неможливо. Росіяни стоять у селі й досі, живуть у наших будинках, але районний центр так і не взяли.

Перший день повномасштабної війни запам’ятався страхом, бо наші діти жили в Мар’їнці. Донька з чоловіком і двома дітьми не виходили на зв’язок. Вони виїхали на день раніше за нас. Зараз також у Запоріжжі, працюють.

Зараз у нашому домі живуть росіяни. Коли ми тікали, у селі залишалося ще багато людей, на нашому краю вулиці четверо, далі теж жили сім’ї з дітьми. Коли почали бомбити, виїхати можна було тільки на Донецьк. Моя сестра поїхала туди. Зараз лінія фронту проходить через наше село. 

Думали, що війну швидко закінчать і ми повернемося додому до зими. Одне місто звільнили, була надія і на наш край, але там уже руїни. Перемога буде за нами, питання тільки коли. 

Майбутнього я поки що не бачу. Хочеться повернутися додому, щоб уціліла хоча б одна хата.