До війни я мешкала в Запорізькій області. Перший день війни залишився в пам’яті особливо трагічним: у мене померла свекруха. Вона ще перед війною телефонувала мені, хвилювалася, що щось може трапитися, а я її заспокоювала, казала, що нічого не станеться. Коли ж сталося насправді, мене охопили розпач і розгубленість. Я не знала, що робити. На роботу того дня ми ще прийшли, але потім нас розпустили.

Ми з чоловіком забрали доньку, яка тоді була в Запоріжжі, і поїхали. Спочатку думали, що в село росіяни не зайдуть – стратегічно нічого важливого тут немає, і страшніше, мабуть, у місті. Але обстріли почалися й у сусідніх селах, а за півтора кілометра вже стояли росіяни. Було страшно. Потім над головами почали літати «Гради».

Ми взяли все, що змогли, і поїхали на власній машині. За весь цей час найважче було залишити свій дім і господарство, за яке роками працювали.

Було тяжко не знати, що відбувається вдома, хвилюватися за житло, за майно, за все, що нажили.

Ми залишаємось в Запоріжжі. Мріємо, щоб війна закінчилася якнайшвидше. Дуже хочемо повернутися додому і продовжити жити так, як до війни.